Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

href="ch2.xhtml#id52" class="a">[16]. Я в цьому участі не брав. Про все я дізнався наступного дня. Міські плітки. Легенда. Ще одна легенда до роздумів про нікчемність людських речей.

Вільчур рефлекторно потягнувся до тімені, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Мені навіть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто відвідував Омелу, який до того ж швидко одужував. Він також рекомендував панні Люції взяти його під свою опіку, і та з подвійним завзяттям узялася за нього. Повз Вільчура не могло пройти те, з якою жертовністю ця молода дівчина віддається роботі, ніби компенсуючи допущену помилку. Він не міг не помітити, що Люція ставиться до нього з особливою симпатією, її очі випромінювали тепло, щире співчуття, дружбу й ніби якесь прохання.

Іноді вони разом виходили з клініки, і тоді вона супроводжувала його додому. Найчастіше Вільчур говорив про професійні справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Він дізнався, що Люція – сирота. Вона родом із Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшаві. На її виховання та освіту вплинула дядькова дружина, яка померла кілька років тому. Люція розповіла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий інженер, який прикинувся, що любить її, виявився людиною нікчемною, і тоді вона розірвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вільчур, – той колега Кольський дуже вами зацікавлений.

Люція легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю і ціную його якості, але це не ті якості, які могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хіба в жінки викликають почуття будь-які якості?.. Не краса, не молодість, чи… я не знаю… шарм, грація?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні, професоре. Те, про що ви згадали, може зацікавити лише дуже неглибоких жінок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловікові багатство його душі, воліла б знайти в ньому щось на зразок великої бібліотеки переживань, думок, трагедій і злетів, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це погані порівняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннім інструментом, щоб містила в собі стільки функцій і звуків, яких би я за все життя не могла відкрити і знайти, і не думаю, що я виняток з цієї точки зору. Мені здається, що це дуже жіночне, притаманне усім жінкам… Ця жадібність – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, які наш розум не охоплює і які можна цінувати й шанувати… Бо, тільки шануючи, можна кохати.

Білий сніг вкривав вулиці Варшави і трохи скрипів під ногами. Світло ліхтарів розбивалося в синюватих смугах тіні. Вкриті снігом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вільчур після тривалої паузи. – Ви коли-небудь переконаєтесь, що це неправда.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, – впевнено сказала вона, але він, здається, не почув її слів і продовжив:

– Саме молодість диктує вам ці слова, саме молодість підказує ці думки. У вас немає досвіду. Любов… любов слухається тіла… підкоряється законам природи, а дух? Дух – це привид, його місце абстрактне і ніщо цьому не зарадить.

У його голосі забриніли гіркі нотки, і Люція сказала:

– Я в цьому не переконана і вважаю, що професор надто песимістично дивиться на ці речі.

– Бо я в цьому переконався, – сумно посміхнувся Вільчур. – Може, колись я вам оповім, може, колись. Як попередження. А тепер: ось мій дім. Дякую вам за приємну прогулянку і розмову. Ви добра людина, панно Люціє.

На прощання він поцілував їй руку.

Знімаючи шубу в передпокої, він поглянув в дзеркало і помітив, що неголений.

– Юзефе, – сказав він до слуги, – нагадуй мені щоранку, що мені слід голитися.

– Щодня все приготоване, – з обуренням в голосі зауважив слуга.

– Так, але я не завжди про це пам’ятаю, не завжди пам’ятаю…

Сказані слова нагадали професорові про сьогоднішню статтю в одній з газет, де знову мусолили питання про смерть Доната. Якийсь мракобіс, котрий сховався за літерами «доктор X. Y.», стверджував, що повне зцілення від амнезії майже неможливе. Пам’ять, на думку цього невігласа, ніколи не повертається повністю, а приступи мають повторюватися.

Який абсурд. І, використовуючи такі штучки, вони намагаються змусити його відмовитися від посади. Якби вони знали, що зараз клініка належить страховому товариству, вони б неодмінно знайшли нові способи для інтриги.

Вільчур переодягнувся в домашній халат і сів перед каміном. Юзеф приніс гарячу ароматну каву й вечірні газети. Може, він навмисно виклав їх таким чином, чи, можливо, це був просто збіг обставин, коли, глянувши на них, на першій же шпальті Вільчур прочитав заголовок: «Професор Вільчур виплатив родині світлої пам’яті Леона Доната мільйонне відшкодування».

Минуло кілька хвилин, перш ніж він потягнувся за газетою.

«З’ясувалося, читав він, що страхове товариство, в якому був застрахований трагічно загиблий у клініці професора Вільчура всесвітньо відомий польський співак Леон Донат, пригрозило нещасному хірургові позовом про відшкодування збитків. Враховуючи, що такий процес професор Вільчур, зрозуміло, програв би через те, що смерть великого тенора наступила внаслідок ганебної недбалості та безладу, які панували в клініці професора, йому довелося сплатити запаморочливу суму в розмірі двох з половиною мільйонів злотих. Аби покрити цю суму, клініка професора, його вілла, майже все, що йому належало, перейшло у власність товариства. Важко не співчувати відомому хірургові за те, що на нього звалилась така раптова руїна, але, з іншого боку, нехай цей випадок стане попередженням для всіх тих лікарів, які легковажно ставляться до життя довірених їм пацієнтів…»

Вільчур відклав газету і прошепотів:

– Таки сталося…

Знову підкинули хмизу у вогонь. Чиясь нерозбірливість чи затяте шпигунство. Знову підхопили плітки, знову розпочнеться нова оргія нападок…

– Я не їстиму, я не голодний, – сказав він слузі, коли той повідомив, що вечеря на столі.

– Може, хоч чашку бульйону?

– Ні, дякую. Дай, Юзеф, мені ще кави… Так, і коньяку.

Тієї ночі професор Вільчур зовсім не лягав спати. Багато спожитої кави та алкоголю зробили свою справу, і вранці у дзеркалі він побачив своє сіре, стомлене і набрякле обличчя. Незважаючи на втому, він змусив себе старанно поголитись і рівно о восьмій з’явився у клініці.

Не важко було помітити, що вчорашня газетна інформація тут уже була відома всім. Доповідаючи про програму дня і стан хворих, доктор Жук так насправді й не наважився запитати Вільчура ні про що, але його погляд свідчив, що питання крутилися на кінці язика.

Програма передбачала шість операцій: одну трепанацію черепа, три операції зі складання зламаних кісток кінцівок та операцію апендициту у чотирнадцятирічної дівчинки, яку привезли вночі. Окрім першої, всі операції були легкими та звичайними.

Після годинного обходу професор перейшов в операційну. Від того пам’ятного випадку з Донатом він додатково оглядав кожного пацієнта особисто, перевіряючи стан його серця, чи страждає він на підвищену чутливість до будь-якого зі знеболюючих засобів. Це забирало багато часу, але він волів краще покладатися лише на себе.

Перша операція тривала понад годину і пройшла ідеально. Гнійну інфекцію мозку було розрізано й очищено. Наступні теж пройшли легко. Останню ж Вільчур