Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Казав мені Ранцевич, що ви втомились. Може, до цієї операції на апендицит призначити когось іншого?
– Ні, дякую, пане, – бліда посмішка з’явилася на обличчі Вільчура.
– Бо я зараз вільний… Можливо…
– Ні. Дуже дякую, – Вільчур не міг приховати роздратованого тону.
Він підвівся і натиснув на дзвінок.
– Пацієнтку в операційну, – пролунав за дверима голос санітара.
Добранецький пішов. Вільчур відчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом, налив досить велику дозу в склянку і запив водою.
На той момент, коли він приступив до операції, він був абсолютно спокійний і впевнений у кожному своєму русі. Косий розріз був точно виміряний. Кілька крапель крові на білій жировій основі та синьо-фіолетовий клубок кишок. Розпечений дріт електричного апарату коротким, різким шипінням виконав своє завдання, й опухле хробакоподібне охвістя апендиксу опинилось у склянці з формаліном. Операція підходила до кінця. На сорок п’ятій хвилині професор Вільчур наклав шви.
– …дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, – доктор Жук рахував інструменти.
Хвору вивели з операційної.
– Бракує одного, – спокійно сказав доктор Жук.
Мить розгубленості. Професор Вільчур, який уже знімав маску, сказав хрипким голосом:
– Назад на стіл.
Черевну порожнину довелося відкрити вдруге, щоб дістати з живота невеликий металевий предмет, який виблискував нікелем. Спека в операційній і втома довели до того, що Вільчур останнім зусиллям волі утримував свій мозок у свідомості, а руки – під контролем. Він відчував, що зараз знепритомніє. На щастя, він витримав до кінця.
Пацієнтку забрали, коли вона вже прокидалася від наркозу. Похитуючись, Вільчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Він зняв маску і кілька хвилин стояв, притулившись до підвіконня. До нього повільно поверталася свідомість і сили. Він також зрозумів, що шум, який він чує, це наслідок надто великої кількості брому. Вільчур повільно попрямував до роздягальні. Санітар допоміг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх і, навіть не заходячи до свого кабінету, вийшов на вулицю.
Тим часом в лікарні гуло, як у вулику. Справді, залишати хірургічні інструменти в черевній порожнині – це досить поширені випадки серед хірургів, що потребує повторної операції, але професор Вільчур був відомий своєю неймовірною свідомістю і сприйнятливістю, і ніколи нічого подібного з ним не траплялося.
Асистенти також помітили слабкість професора, а доктор Жук, уважно спостерігаючи за ним, навіть передбачав непритомність і приготувався особисто замінити професора, аби закінчити операцію, якщо дійде до нещасного випадку.
Тепер уся еліта клініки зібралася в кабінеті професора Добранецького, який сказав:
– Ми всі поважаємо його, ми визнаємо його заслуги, ми дуже йому симпатизуємо, але ми не повинні закривати очі на очевидні факти: він стара людина, йому потрібен відпочинок, він нічого не хоче слухати. Адже подібні випадки будуть траплятися щораз частіше. Я справді не знаю, що робити.
Серед загальних підтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люції Канської:
– Тут нічого не треба робити. Тут треба повідчиняти вікна й вивітрити цю огидну атмосферу, над створенням якої працюють недоброзичливі люди. Слід протидіяти бридким пліткам, брехні та наклепам. Я не знаю, чи зміг би хтось підтримувати спокій і рівновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, підступних інтриг, підкилимних ігор, якими оточили професора Вільчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються ті, хто хоче довести професора Вільчура до руїни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як він, не зігнеться під тягарем підлості нікчемних інтриганів, усі порядні люди стануть на його бік!..
Професор Добранецький зблід і нахмурив брови.
– Ми всі на його боці, – чітко промовив він.
– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очі.
Добранецький не міг приховати свого обурення:
– Моя дорога пані. Тоді, коли ви ще носили шкільну форму, я опублікував біографію професора Вільчура! Ви занадто молода і забагато дозволяєте собі нехтувати певною відстанню між нами. Вважаю, що мені не треба більш чітко це пояснювати.
Доктор Люція розгубилася: насправді між нею і Добранецьким була така відстань, як між генералом і рядовим, і лише раптове обурення дозволило їй на мить забути про це.
Скориставшись тим, що Добранецький після останнього слова відвернувся до доцента Бернацького, Люція вийшла з кабінету. Кольського вона знайшла на третьому поверсі, він саме закінчував перев’язку. Її так трясло, що він спитав:
– Щось трапилось?
Люція заперечливо похитала головою:
– Ні, нічого. Нічого важливого. Тільки вони знову задумують лихе… Я хотіла з вами поговорити.
– Гаразд, – кивнув він. – За п’ять хвилин я вільний. Зачекайте у моїй кімнаті.
В його очах була тривога і сум.
Коли Кольський увійшов, Люція сиділа за письмовим столом і плакала:
– Який огидний, який бридкий світ…
Кольський обережно взяв її за кінчики пальців і переконливо сказав:
– Він завжди був таким. Боротьба за існування – це не дитяча забава чи товариська гра, а війна, постійна війна, в якій і зуби, й кігті є такою ж гарною зброєю, як і слова. Це важко усвіддомлювати. Проте так, очевидь, має бути. Ну, заспокойтесь, панно Люціє, заспокойтесь.
Розділ IV
Голова Тухвич задумливо постукував олівцем по стосику тонких аркушів, надрукованих на машинці.
– Я читав вашу доповідну записку, пане професоре, – сказав він, не підносячи очей на Добранецького, який сидів з іншого боку письмового стола, – я прочитав і мушу сказати, що ви ставите мене у надзвичайно неприємне становище. Звичайно, я мушу погодитися з деякими вашими аргументами, але і з точки зору юридичної, і з точки зору особистої я тут нічого не можу зробити.
Добранецький зарухався на своєму стільці:
– Пробачте, але я нічого не зрозумів.
На обличчі Тухвича намалювалося нетерпіння:
– Бачите, пане професоре, я не розуміюсь на тих ваших лікарських справах. Я фінансист, і тут я знаю свої обов’язки. Отже, професор Вільчур поступив з нами надзвичайно fair[17]. Він вчинив як джентльмен. Звісно, він міг не брати на себе провину, міг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна річ, що у такому разі я мав би право домагатися від власника клініки співвідповідальності і суд обов’язково це б визнав. Однак я сумніваюся, що ми тоді б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобов’язаний йому якщо не вдячністю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair…
– Але, мабуть, не ціною життя наступних пацієнтів, – саркастично продовжив Добранецький.
– Звичайно. Якщо це так, як ви говорите і як ви тут написали, я визнаю, що професор Вільчур повинен відійти. Але я не можу примусити його до цього. Я уклав з ним угоду, на підставі якої він залишиться керівником клініки, скільки захоче. По-друге. Є також третій пункт. Бачите, пане, я безмежно вдячний Вільчуру. Він багато років лікував мою матір, свого часу врятував їй життя.
У кабінеті запанувала тиша. Голова повільно запалив люльку.
– З усіх цих аргументів, – сказав Добранецький, – єдиним важливим аргументом є ваша угода з Вільчуром. Але й тут я знаходжу вихід. Не могли б ви придумати щось на зразок пенсії? Я вважаю, що професор Вільчур міг погодитися на таке вирішення. Під деяким тиском, звичайно.
– Але я не можу чинити жодного тиску, – заперечив голова.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
