Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Глава 4

Давид

— Чого тобі? — запитав я, як тільки вона зайшла в кабінет.

Вона ніколи не з’являється просто так, тому я переходжу одразу до суті.

— Навіщо так грубо? Я прийшла, щоб поговорити.

Вона всілася на диван закинувши одну ногу на другу. Я знаю цю її поведінку. Вона думає, що вона клята королева і всі повинні схиляти перед нею голову. Але зі мною це не пройде. 

— Ти. — вона перевела свій погляд на Алісу. — Принеси нам дві чашки кави.

Я міцно стиснув щелепи.

— Вона нікуди не піде. Вона тобі не служниця. — сказав я.

Спочатку у її очах було видно не розуміння. Вона нахмурившись кинула погляд на Алісу, а потім на мене. І тут її ніби осяяло.

— О... то ти напевно та сама наречена. — сказала Іра, і фальшиво усміхнулась.

— Так. Та сама. — відповіла Аліса з ентузіазмом, який мене водночас здивував та захоплював.

— А в тебе смак не змінився. Все такий хороший. — звернулась до мене.

Мої брови піднялись вгору. Вона ще мала нахабство згадувати минуле.

— Але інколи він мене підводить. — буркнув я.

Вона закусила губу та втупилася поглядом у підлогу, ніби жаліючи, про те що зробила. Але вона точно не жаліла. Вона ще та змія, яка шукає вигоду тільки для себе. Вона піде по головах тільки, щоб досягти свого.

— Давиде, я краще залишу вас самих. — з цими словами Аліса зникла за дверима.

Я перетнув кімнату, і сів навпроти неї відкинувшись на спинку дивана.

— То, що ти хотіла?

Я вже хотів покінчити з цим. Вона перевела свій погляд на мене.

— Гаразд. Наш журнал хоче бачити тебе на головній обкладинці. — серйозним тоном мовила вона.

— І ти писатимеш статтю.

Вона кивнула.

— В мене немає на це часу. — відповів коротко.

— Послухай, якщо ти так кажеш через…

—Не закінчуй. Від того, що ти скажеш моє рішення не зміниться. Тож краще не трать свій і мій час в пусту.

Вона підвелася, схопивши свою сумочку.

— Не будь таким категоричним. — вже тримаючись за клямку дверей, вона додала: — Якщо передумаєш, подзвони.

Вона це сказала так ніби думала, що я реально їй передзвоню. Та пішла вона!

 

Аліса

— Офігіти! — вигукнула я, дивлячись на великий будинок, більше схожий на палац.

У мене ледь не відвисла щелепа, коли я його вперше побачила. Я розуміла, що будинок буде розкішним таким, як і його власник, але не очікувала аж такої величі. Великий двоповерховий особняк з величезними панорамними вікнами та білими колонами знаходився в центрі маєтку. Навколо було посаджено багато кущів та дерев, які були ідеальної форми, а газон виглядав настільки коротко підстриженим, ніби за цим стежить спеціально призначена людина.

Я здивовано повернулась до Давида, який як раз закінчував розмовляти по телефону.

— Ти сам тут живеш?

Він насупився, ніби я вимовила найбільшу дурість.

— Чому тебе це дивує?

— Тобі не самотньо в такому величезному домі?

— Я більшу частину доби проводжу в офісі, тож — ні.

Я зійшла з доріжки, щоб краще роздивитися задній двір, поки Давид витягував мої валізи з багажника. Боже! Тут є величезний басейн. Я одразу пошкодувала, що не вмію плавати.

Почувши гавкіт, я зупинилася. Моє серце почало сильно стукотіти об грудну клітку. Я щосили запищала і побігла до Давида. Я схопила його за передпліччя та сховалася у нього за спиною. Намагаючись глибоко дихати, щоб заспокоїти серцебиття, я не одразу почула голос Давида.

— Ей, ти в порядку? — його голос був надмірно спокійним.

— Я боюсь. Я... я чула... гавкіт. — вже почала заїкатись я.

— Стій тут.

Він вивільнив свою руку і попрямував на задній двір.

— Не залишай мене! — вигукнула я, але він не зупиняючись продовжив йти.

Ну, і нехай собі йде. Його з'їсть та величезна собака, і на одного буркотуна буде менше. Мене ще з дитинства лякали собаки. Одного разу мене ледь не вкусила сусідська собака, а фобія лишалась аж до сьогодні.

Я почала нервово жувати губу, та час від часу кидати погляди в тому напрямку. Одна сторона мене казала йди за ним, а інша боялась. Тому я все таки стояла біля машини і чекала коли він повернеться.

Не пройшло й п’яти хвилин як Давид повернувся, але вже не сам.

— Знайомся — Арчі.

Він кивнув на маленького білого песика, якого тримав на руках.

—  Це його я чула? — відверто здивувалась я.

—В нього на задньому дворі було заняття з кінологом. — пояснив Давид. — Ти можеш його погладити, він не вкусить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍