Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

Я читала книгу, коли на телефон надійшло повідомлення. Дістала його з-під подушки і відкрила месенджер. Писав Даніель. Хоче поговорити і вибачитися за свою поведінку. Декілька хвилин роздумую чи варто відповідати і все ж таки – відповідаю. 

 

“Я на роботі, не можу зустрітися з тобою.” 

 

Ігнорувати його я точно не хочу, краще вже відповісти й забути. 

 

“Я приїду, напиши адресу.” – приходить ще одне повідомлення. 

 

Тільки цього мені бракувало. Не думаю, що я готова зараз бачити Даніеля. Я звісно зла на нього, та якщо він щиро вибачитися переді мною, то я можу не втриматися. Не хочу йти по стопам моєї мачухи, яка пробачала всі зради моєму батькові і в результаті загинула від його рук. 

 

“То яка адреса?” – нагадує про себе. 

 

“Даніелю, я не готова тебе зараз бачити. Не написуй мені будь ласка.” 

 

Натискаю кнопку “відправити” і кидаю телефон на подушку. Навіть якщо він відповість щось – я не хочу бачити відповідь одразу. 

Трейсі сказала б, що я зараз не схожа на “звичайну Келі Шерідан”. Чорт! Я ще не розказала подрузі про кардинальні зміни у моєму житті. Боюсь уявити її реакцію, та все ж таки беру телефон і набираю її номер. З кожним гудком моє серце завмирає. 

– Привіт, я трохи зайнята – перетелефоную пізніше. 

– Добре. 

– Стоп, – прикладаю телефон назад до вуха. – Якщо це щось важливе, то кажи.

– Просто хотіла поговорити, не хвилюйся.

– Тоді добре, я пізніше наберу! 

– Чекатиму! 

Відчуваю полегшення. Важка розмова відкладається на якийсь термін. 

 

♡♡♡

 

О другій годині дня я вже збиралася виїжджати за Остіном, але зіштовхнулася з Адамом. Вочевидь він тільки приїхав додому, бо одяг на ньому такий самий, як і вчора ввечері. 

– Вітаю, – навіть не дивлюся на нього.

Я не люблю його, але ввічливість ніхто не відміняв. 

– Ти зі стіною вітаєшся? – Зупиняє мене, ставши на моєму шляху. 

– Стіна і то ввічливіше буде.

– Я так розумію, що робота тобі геть не потрібна? – Дивиться на мене тим самим поглядом, що і вчора. 

– Я працюю на твою маму, а слідкувати маю тільки за Остіном. Ти ніяким чином не стосуєшься мене і моєї роботи, Адам. 

– Впевнена? 

Чоловік підходить до мене критично близько і оскільки він на голову вищий за мене, мені доводиться закинути голову догори, щоб бачити його обличчя, а не грудну клітину. 

– Так. 

– Твій термін роботи тут - три дні. – Промовляє зі злістю. – Тож не думай, що ти тут надовго, няня. 

– Скільки токсичності у твоїх словах, містер Адам, – махаю рукою ніби відганяю набридливу муху. – Пробував бути трохи менше придурком? 

– Роль придурка мені вдається краще. 

– Воно й поміто. 

– І що тільки мама помітила у тобі?! Ти така…

– Яка? 

– Ідіотка! 

– А ти психопат! 

– Вали звідси, – стискає кулаки. 

– Твоя правда, мені вже час їхати за Остіном. – Посміхаюсь, а потім оминаю Адама і йду до виходу. 

Треба ж було мені зустріти його саме зараз? І так настрій був поганий, а тепер ще гірший. 

Для того, щоб я могла зручно пересуватися, мені видали особисту машини і я дуже рада, що у свій час я все ж таки здала на водійські права. Тепер я можу спокійно пересуватися на цій гарненькії машинці по місту. 

 

Біля школи Остіна я була за десять хвилин до третьої. Останній урок закінчується рівно о третій годині, тож я точно не пропущу коли він вийде зі школи. 

 

Минуло вже двадцять хвилин після закінчення уроків, якого біса він ще не вийшов? Беру ключі і виходжу з машини. Потрібно перевірити чи не втік він якимось іншим виходом. У його віці я не думала про такі речі, але я так само тікала зі школи, тільки у чотирнадцятирічному віці. У нас час підлітки розвиваються швидше, тож я навіть не здивуюся якщо він дійсно втік. 

– Вітаю, – підходжу до охоронця. – Я няня Остіна Чандлера, хотіла…

– Покажіть документи! – Доволі грубо. 

– Так, секунду. 

Не подумала, що мені можуть знадобитися документи, тому довелося йти до машини і брати їх. За хвилину я повернулася до охоронця і показала паспорт, він перевірив щось у своєму комп'ютері й тільки потім заговорив: 

– Вибачте за грубість, я маю спершу впевнитися, що говорю дійсно з нянею той чи іншої дитина. 

– Зрозуміло, – навіть після його вибачення я відчуваю агресію у мій бік. – Остін ще у школі? 

– Точно, хвилинку. – Знову дивиться у монітор свого комп'ютера. – Ні, його немає. Він пішов перед останнім уроком. 

– Куди пішов? 

– Не знаю. 

– І його так спокійно відпустили самого? 

– Якщо діти кажуть, що їм треба піти – ніхто не суперечить їм. 

– Чому? 

– Ніхто не хоче втрачати роботу. – Каже так, ніби це щось очевидне і я дурна раз не знаю цього. – Цим дітям варто сказати щось погане про вчителя, або будь-кого, і на наступний день людина звільнена. 

– А якщо дитина загине десь поза школою, коли піде раніше, і ніхто не буде знати, то це не буде проблемою?! 

– Ну..

– Все зрозуміло з Вами! 

Не прощаючись відходжу від нього і йду до машини. Чому він пішов раніше? Ще й на мобільний не відповідає! Чорт, чорт, чорт. Я не можу так облажатися в перший робочий день. Сідаю назад у салон машини і б'ю по керму. Серцебиття зашкалює і я пітнію. Якщо Остін постраждає, то мене точно звільнять. Заплющую очі й подумки струшую себе за барки. Я дозволила собі запанікувати, злякатися і поводжуся просто безглуздо. Зараз потрібно діяти швидко і з холодним розумом. Ще раз заплющую очі і намагаюсь згадати кімнату Остіна. Потрібно знайти підказку, що він любить і куди міг піти. Ліжко; стіл, на столі якісь книжки, ноутбук; далі телевізор на півстіни, поруч валялися ігрові приставки, якісь диски; потім тумбочка, на ній стояв ноутбук обклеєний наліпками з якоїсь гри. Точно! Ігри. Потрібно шукати комп'ютерний клуб – це ідеальне місце для підлітка.