Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Ви звідки?

— З Сикори, — сказала Марія.

Аліса не очікувала такого питання та занервувала:

— Ем, звідусіль.

Хлопець з подивом підвів очі. Враз їй стало дуже ніяково. Його погляд наче казав: «Оце понабирали дуреп цього року!»

— Де ти народилася? — запитав він інакше.

— Не пам’ятаю. — Аліса похитала головою, наче від цього мізки мали запрацювати. Чому вона забула свою легенду? Вона ж вигадала її ще навесні перед іспитами. — Хіба це заповнювати обов’язково?

— Так, добре. — Він здійняв брови, але тон лишався стриманим. — Куди надійшов твій лист?

Від сорому їй хотілося себе вбити. Таке дурне запитання, а вона навіть на нього не знала відповіді.

— Спочатку до Осборна, а потім до Клінтона. Так склалося, що я не маю точно визначеного місця проживання.

Хлопець зітхнув.

— Ясно, напишу Сикору. Якщо запитають, це на південному сході. А тепер дайте мені свої листи.

Аліса хутко подала конверт.

— Ось мій.

— А я свій не взяла. Точніше взяла, але він був в іншій валізі, — промовила Марія, зніяковіло всміхнувшись.

Чари її вроди на нього не діяли. Можливо, через легкий кінний сморід від Аліси після кількагодинної поїздки на возі. Хто ж винен, що її парфуми вивітрилися ще в потязі.

— Ну, не перша й не остання, — терпляче сказав він, дістаючи інший листок з переліком вступників. — Ім’я?

— Марія Байдак.

— Гм. Так, бачу.

Поки він продовжував щось писати, запала незручна тиша. Аліса її легко витримувала, а ось непосидюча Марія — ні.

— Нам теж видадуть таку гарну форму? — поцікавилася вона, розглядаючи старшокурсника та нарешті припинивши стукати пальцями по валізі.

— Ну, мою вам ніхто не віддасть, але форму кафедри ви отримаєте.

На диво, він відреагував доволі спокійно. За мить хлопець розігнувся та, глибоко вдихнувши, повів:

— Тепер заповніть ці бланки. Вгорі пишете повне ім’я, далі ставите галочки тут, тут і тут, — говорив студент, показуючи ручкою. — Потім внизу підпис і сьогоднішня дата. Зрозуміло?

Дівчата кивнули та почали писати, нахилившись над столом.

— А що означає: «Адміністрація ГріНМАНС не несе відповідальності за збереження життя та здоров’я студентів під час навчального процесу в разі порушення ними правил безпеки»? — перепитала Марія щодо пункту заяви.

— Те й означає. Просто ставте галочку та не бійтеся, я ж поки що живий, хоча вже третій курс.

— Добре. А чому саме студенти приймають вступників? Вас змусили? — вона продовжила весело розпитувати хлопця.

— Смішно, але ні. Вступників приймають наставники, а ними стають добровільно. На що тільки не підеш заради спальні без сусідів.

Тим часом вже повернувся другий студент за новою партією документів.

— Я все, — перебила їхній діалог Аліса.

— І я вже закінчила, — додала Марія та елегантно підсунула листок рукою.

— Чудово, — кинув він без емоцій. — Бланки й документи лишаєте тут, далі заходьте всередину та чекайте на консьєржа.

Він показав ручкою на центральний вхід. Аліса одразу вирушила туди.

— Щиро дякую, — попрощалася Марія, усміхнувшись, і почимчикувала за Алісою.

Їй не терпілося побачити свою кімнату в гуртожитку. Директорка тим часом досі розмовляла з батьками вступників. Тож, просто обминувши її, дівчата направилися всередину головного корпусу.

— Що це взагалі було? — запитала Аліса на сходах, повернувшись до подруги з докірливо-смішним виразом обличчя.

— А що? Налагоджую знайомства зі старшокурсниками. Якщо пощастить, зможемо діставати готові конспекти чи навіть практичні. Нічого особистого, просто корисні зв’язки, — відповіла Марія, і вони зупинилися на місці.

Всередині Академія мала не менш шикарний вигляд, ніж зовні: красива підлога, викладена з мармурових плиток, декоровані стіни з портретами, рослини в горщиках, столики для навчання, стільці й лавки, скрізь дорогі світильники з чарівним камінням. Ця розкішність здавалася навіть надмірною. Попереду у вестибюлі був вихід у внутрішній двір, оточений крученими сходами на другий поверх, а в боки відходили коридори з численними дверима в аудиторії. Десь там, за уявленнями Аліси, мала бути і їдальня.

Вони стояли кілька хвилин посеред вестибюлю, розглядаючи інтерʼєр. Біля них весь час проходила купа заклопотаних людей, але консьєржа все ніяк не було.

— Дорого-багато, — тихо процідила крізь зуби Марія, розглядаючи стелю.

Аліса ледь не присвиснула, помітивши ту люстру. Вона ще ніколи таких не бачила. Дівчата весело перезирнулися, наче обидві ще не вірили, що насправді стоять всередині Академії. Для них головний корпус нагадував палац.

Раптом щось сильно вдарило Алісу в ногу. Вона похитнулася, але не впала, схопившись за валізу.