Читати книгу - "Найкраще життя Віки, Rada Lia"

— Як не існує?! — у відчаї вигукнула Віка. Справи ставали дедалі гіршими.

 

Дівчинка тим часом потягнула Віку за спідницю й сумно промовила:

— Тато Лізу не любить, мама Лізу також не любить. Ніхто не любить Лізу?

Вона залізла на стілець й похнюпилася. Потім витерла брудною рукою ніс й втупилася очима у підлогу.

Віці стало її шкода. Вона підійшла до дівчинки й провела рукою по її волоссю. 

— Не звертай уваги. Мама просто сьогодні не в настрої, — промовила вона. — Звичайно ж тебе люблять і тато, і мама.

Дівчинка похитала головою.

— Ти не моя мама, — тихо проговорила. — Моя мама мене любила, а ти ні.

Від цих слів стало соромно й трохи моторошно. Взагалі не було зрозуміло, що відбувається.

— А ти чого ще не на роботі? — пролунало позаду. 

Віка підскочила на місці й перелякано озирнулася. У дверях стояв її новоспечений чоловік в сімейних трусах й чухав свій пивний живіт. Він позіхнув, широко відкривши рота й прошипів:

— І так не зрозуміло де вештаєшся. Так хоч гроші приносиш. А як втратиш роботу, то додому не повертайся, зрозуміла?

Після цього чоловік розвернувся й вже збирався йти, як Віка запитала:

— Я телефонувала мамі. Там стоїть повідомлення від оператора, що номер не існує. Не знаєш, може мама змінила номер?

Чоловік застиг, наче вкопаний. Повернувся до Віки й перелякано витріщився на неї:

— Чи ти здуріла, чи що з тобою відбувається? Твоя мати вже рік як померла. 

Кров вдарила в голову дівчини. З’явився шум у вухах. У роті з’явився кислий присмак, від якого почало нудити. 

Вона повільно присіла на стілець біля Лізи й закрила очі рукою. Кров пульсувала у скронях.

— З тобою точно щось не те, — обережно промовив чоловік й насупився. — Може б ти й справді сьогодні пропустила роботу та сходила до якогось лікаря?

Віка підняла очі й так зло поглянула на чоловіка, що він позадкував:

 — Ти чого? — злякано запитав й за мить зник у коридорі. — Казала мені мама: “Степан, з цією ненормальною будуть проблеми”, а я не вірив! — пролунало вже з кімнати.

Дівчинка співчутливо поглянула на Віку:

— Там, звідки ти, бабуся ще жива?

Віка кивнула. Дівчинка доторкнулася до руки дівчини. 

— Якщо ти змогла сюди прийти, то зможеш і повернутися, — зауважила дитина. — А як ти підеш, моя мама повернеться?

Віка кивнула. Відвернулася до вікна й почала згадувати, як саме вона сюди потрапила? Як?

Вмить її осяяло. Ключі. Безглузда дурна порада від якогось псевдопсихолога чи чарівника. Невже спрацювало? Не може бути. Цього просто не може бути! 

Ліза стиснула долоню Віки. Дівчина посміхнулася:

— Їсти хочеш?

Мала кивнула й вперше посміхнулася у відповідь. Віка видихнула. “Я зміню реальність. Я знайду те місце, де буду щаслива. А зараз треба заспокоїтися й жити”.

Вона встала зі стільця й пішла підігрівати борщ.

 

— До речі, ти не знаєш де я працюю? — запитала через десять хвилин у дівчинки, коли надягала пальто в коридорі.

— Ти помічник рієлтора, — з гордістю промовила Ліза. — Ти допомагаєш підписувати договори Анатолію Петровичу. У нас в дитсадку ти найкрутіша з усіх мам. Мені інші діти заздрять.

“Значить, якби він мене не звільнив, то мене б чекало ось таке от майбутнє, — думала вона, біжучи сходами до низу, — з егоїстичним, лінивим чоловіком, маленькою дитиною, а також паперовою нудною роботою на все життя. Життя, в якому немає світла”.

Вона навалилася на металеві двері під'їзду й вискочила на двір. Сонце засліпило їй очі. Віка глибоко вдихнула. Вона вирішила пройтися пішки, щоб подумати. “А що як залишитися в цій реальності?, — думала вона. — Я тут струнка, маю роботу, дитину. З чоловіком можна розлучитися. Це все-таки більше, ніж я мала до цього. З іншого боку, а що як існує реальність, де все влаштовано так, як я хочу — Артем, дитина, моя зовнішність, улюблена робота”.

На цьому думки дівчини обірвалися, бо ж ледь вперше вона задумалася, а яка робота могла б бути її улюбленою. Вона зрозуміла, що не знає відповіді. Просто ніколи не думала про це.

Раптом дівчина почула як у двір заїжджає зелений пікап. Серце Віки підстрибнуло високо вгору й застигло. Вона стала як вкопана посеред двору, не в змозі відірвати погляду від машини. Коли машина зупинилася, зі сторони водія вийшов Артем. Він зиркнув на неї блакитними очима й відвернувся. Модна стрижка, джинси, куртка з капюшоном. Впевнена хода. Ніякого спорядження чи спеціалізованого спортивного одягу. Чоловік обійшов машину й відкрив двері. Йому в руки впала струнка довгонога брюнетка й вони разом попрямували до під'їзду. Артем обіймав дівчину за талію. Вона ж усміхалася й щось йому розповідала.

— Олю, припини, — почула Віка його голос. 

Різкий біль здавав їй груди. Це була його колишня. Вочевидь у цій реальності він не втратив бізнес, а вона не пішла від нього. А значить, у цій реальності вони ніколи не будуть разом. В цьому світі її чоловіком було оте незрозуміло що у сімейках і з пузом.

Віка зітхнула й повільно попрямувала з двору, бо ж роботу ще ніхто не скасовував.