Читати книгу - "Проклята душа, Дроянда"

Розділ 8:

Лія відчувала, як холод пробирає її до кісток, коли вона йшла за Ейданом крізь темний коридор. Повітря здавалося густим, ніби воно ховалося за завісою стародавніх таємниць. Кожен крок лунав глухо, розчиняючись у напівтемряві.

— Куди ми йдемо? — запитала вона пошепки.

— До місця, де межа між світами найтонша, — відповів він. — Там ти зможеш зрозуміти, що насправді означає твій вибір.

Вона кивнула, хоча серце калатало швидше. Вона не могла відступити. Не тепер, коли дізналася, що на кону стоїть не тільки доля Ейдана, а й, можливо, щось більше.

Нарешті вони зупинилися перед масивними дерев’яними дверима, вкритими дивними знаками. Лія простягла руку, але відразу ж відсмикнула її — дерево випромінювало дивне тепло.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Врата, — відповів Ейдан. — Якщо ми їх відкриємо, дороги назад не буде.

Лія поглянула на нього. Його очі, завжди такі загадкові, тепер були сповнені сумніву. Але вона не вагалася.

— Відкривай, — сказала вона твердо.

Ейдан зробив глибокий вдих і торкнувся дверей. Символи на них засвітилися м’яким срібним світлом, і з глухим скрипом вони почали розчинятися.

За ними відкрився інший світ.

Перед ними простягався нескінченний простір, залитий темним сяйвом. Небо було ніби зроблене з рідкого металу, що переливався чорними та фіолетовими відблисками. Під ногами тягнувся кам’яний міст, що губився в імлі.

— Це…

— Межа світів, — сказав Ейдан. — Тут можна знайти ключ. Але кожен, хто ступає на цей міст, платить ціну.

Лія напружилася.

— Яку ціну?

— Минуле, спогади, або навіть частину себе. Ти готова ризикнути?

Вона знала відповідь. Вона прийняла рішення ще до того, як вони опинилися тут.

— Так, — сказала Лія, роблячи перший крок на міст.

Як тільки вона це зробила, холодний вітер вирвався вперед, огортаючи її тінями. Вона відчула, як щось намагається проникнути в її свідомість, змушуючи забути… щось важливе.

— Лія! — покликав Ейдан, простягаючи руку.

Вона похитнулася, але схопилася за неї, борючись зі спокусою віддати спогади.

— Тримайся! — сказав він, стискаючи її руку.

Вони зробили ще кілька кроків. Попереду, серед туманної імли, з’явилося щось — стародавній вівтар, на якому лежав блискучий кристал.

— Ключ, — прошепотів Ейдан.

Але перш ніж вони змогли підійти ближче, тіні довкола них заворушилися.

Щось було тут.

Щось чекало на них.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍