Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

— І Артем… — гнівно додала інша. — Та він не кращий. Хуліган з першого дня. Увесь час встряє в бійки, зриває уроки, грубить. Це ж через нього зараз такий цирк! Якби не відкрив рота — вона б, може, й злізла, соромно стало б. А так… ще більше підігрів усе. Сам нарвався — сам хай і розбирається.

— Він її підбурив! — пролунало з натовпу. — Його треба першим забрати — він винен, що все зайшло так далеко!

— І що тепер? Ми маємо дивитися, як це тягнеться годинами? І все — через кого? — люто вигукував хтось. — Через таких як вони, нормальні діти страждають!

Вони не просто говорили — вони кидались словами, як камінням. І кожне їхнє речення не було шоком, не було емоцією. Це була обережно, злобно зібрана "правда", вигризена зубами, притягнута за вуха — бо їм так зручніше. Бо злість — легша за співчуття. Бо страх доторкнутись до справжньої причини — сильніший за будь-яке бажання допомогти.

Ці люди не шукали істини. Вони рвали її на шматки — щоб прикрити власну байдужість. Їм не була потрібна правда. Їм була потрібна вигідна версія, де винні не вони. Не суспільство. Не байдужість дорослих. А лише вона — мовляв, "хотіла уваги", і він — бо "роздмухав драму".

Вони вже вирішили: їм двом тут не місце. І ніщо — навіть страх смерті — не зупинить цю хвилю озлоблення.

І кожне слово падало на голову, мов камінь. Не на дівчину — на нього. На Артема. Поліцейський почув. І відчув — на собі. Як струм. Як ніж. І саме тоді зрозумів: часу більше немає.

Поліцейський стояв, мов на тонкій межі — між двома світами. Світлом і темрявою. Світ дитини, яка стояла на краю — самотня, виснажена. Мов тінь, що ось-ось розтане. І світ дорослих, які, замість простягти руку, кидали каміння. І чим далі — тим більше це були не просто два різні світи, а два фронти. Несумісні. Ворогуючі. І він, дорослий чоловік, стільки років у формі, раптом відчув, що сам опинився між ними, розчавлений цим непорозумінням, цією людською глухотою.

Слова, якими так легко кидалися знизу, здавалося, могли стати тією останньою краплею. Вони не просто ранити могли — вони здатні були вбити. І саме це лякало найбільше. Не висота. Не час. А те, наскільки легко в цій штовханині чужого болю дорослі зраджували саму суть людяності.

Відчувалося: ще мить — і буде запізно.

Один із пожежних — високий, у засмаленій формі, з очима, що бачили і вогонь, і страх — підбіг до поліцейського, який усе ще намагався стримати роздратований, розпечений натовп. Він нахилився до нього і швидко, майже нечутно, прошепотів кілька слів. Поліцейський зреагував одразу: лице напружилося, погляд стиснувся, мов у приціл.

Проблеми з рятувальним батутом.
Іншої страховки не було.

Він озирнувся — не на колег, не на техніку. Погляд ковзнув угору, туди, де вітром коливалась постать дівчини, і потім — зупинився на хлопцеві.

На ньому. На Артемі.

Той стояв осторонь, трохи пригнувшись, із змученим поглядом і розбитою бровою. Але саме цей погляд — палкий, вогкий від правди, щирий — давав відповідь. Поліцейський усе вже почув. І, здається, зрозумів більше, ніж хотів.

Серед усіх присутніх лише він не шукав винних. Лише він намагався — по-справжньому, не з обов’язку — зупинити трагедію.

Поліцейський рішуче підійшов до хлопця, торкнувся його плеча — не як до підозрюваного, не як до дитини, а як до єдиного, кому довірив би останній шанс.

— Як її звати? — спитав поліцейський, не відводячи погляду від дівчини на даху.

— Юля… — Артем ковтнув повітря, ніби від одного лише імені йому стало ще важче дихати.

— Ким ти їй приходишся?

— Ми… однокласники. — Його голос тремтів, але тримався. — З одного класу…

Поліцейський кивнув — сухо, але не без розуміння.

— Її рідні тут є?

Артем знизав плечима, але одразу ж додав:
— Лише тато, але він за кордоном… Вона живе з бабусею. Але бабуся вже стара, сьогодні її тут немає… Вона не знала.

І в цей момент усе в голові поліцейського стало на свої місця. Всі ті погляди, звинувачення, крики — це лише поверхня. Шум, пил. А от зараз, у цій миті, правда набула чітких обрисів. Юля була сама. Страшно самотня. І якщо хтось ще тримав її тут, бодай на ниточці, — то це був оцей хлопець. Розпатланий, переляканий, але справжній.

На землі, поруч, лежав увімкнений мікрофон — у динаміках ледь чутно шурхотіло. Поліцейський підняв його, глянув на хлопця. Передав у руки.

— Нам потрібно трохи часу, — сказав він, тихо, але впевнено. — Дай хлопцям можливість усе виправити. Просто поговори з нею. Скажи щось. Тримай її тут… хоч на кілька хвилин.

Він ще не встиг договорити, як уже зрозумів: не треба було просити.

У його очах — не крик, не паніка, не порожня відчайдушність. Там — рішучість. Така, яка з’являється лише тоді, коли вже нічого не страшно, бо найгірше — втратити її — стоїть за крок. І він не дозволить цьому статись.

Тільки-но мікрофон опинився в його руках — усе змінилося. З хлопчиська з розбитим обличчям, трясучимися руками та наляканим поглядом — не залишилося й сліду. Наче щось невидиме торкнулося його плеча. Мов тінь магії пройшла по тілу, і просто на очах Артем змінився.

Його плечі розправилися, постава вирівнялась — мовби за спиною з’явилися крила. Статура — вже не тендітна, а ніби трохи міцніша. Погляд — теплий, але без тіні страху. Рухи — впевнені, мов дорослого чоловіка. І навіть голос… уже не тремтів, не зривався. Став глибшим, спокійним. Таким, якого хочеться слухати, бо в ньому — щось справжнє.

Поліцейський, спостерігаючи за ним, відчув, як всередині щось стискається. Якби міг — сам би запустив цього хлопця на дах. Бо він її тримає сильніше, ніж ми всі разом.

І як же він помилявся щодо нього… Те, що спершу видавалося дитячим страхом, слабкістю чи розгубленістю — виявилося зовсім іншим. Він зрозумів: хлопець не перестав боятися. Ні. Але боявся не за себе — за неї. І навіть тепер, коли в ньому відбулося це миттєве дорослішання, коли тремтіння зникло, а постава стала впевненою — страх залишався. Просто він навчився тримати його в собі. Стримувати. Бо не мав права дати йому взяти гору.