Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Цей страх — не слабкість. Він був живим доказом: йому справді небайдужа її доля.

І в цю мить, попри хаос, крики, шалений натовп і напругу в повітрі, він точно знав: цей хлопець — не просто намагається її врятувати.

Він був готовий стати тією подушкою безпеки... Тим тілом, що прийме весь удар. Щоб тільки вона не зникла з цього світу.

Готовий кинутись першим. Без вагань. Без страху. Без жодної впевненості, що виживе. Але з повною впевненістю — що мусить це зробити.

Юля стояла на краю — ні жива, ні мертва. Її тіло ледь помітно хиталося в такт поривам вітру, мов сухе стебло, що от-от зламається. Вітер грався її волоссям, смикав за рукави, та вона вже нічого не відчувала. Порожнеча — глибока, вакуумна — поглинула її зсередини. Усе стало глухим, приглушеним, далеким. Світ мовби зупинився, затих у важкому затінку. Але саме туди — в саму гущу тиші — почав пробиватися голос.

Голос Артема.

Спершу — ніби з іншого світу. Тихий, майже шепіт, що ледь торкався країв свідомості. Та з кожним новим словом він ставав чіткішим, ближчим, гучнішим. Наче хтось умикав гучність, обертаючи ручку — і вже не можна було не почути.

Одні й ті самі слова. Одне й те ж саме запитання.

— Юль, в чому ти себе винуватиш?.. Скажи… В чому ти винна?..

Воно лунало в просторі — з мікрофона, з його вуст, з її голови. Вкарбовувалося у свідомість. Лунало знову і знову, б’ючи точно в ціль.

Цього ніхто ніколи не питав. Всі тільки казали — яка вона, що з нею не так. А він — питав. І чекав відповіді.

Слова били в неї, мов стріли. Не звинувачення. Не докір. А саме ці запитання — з турботою, з болем, із розпачем — пробивали її броню. Кожне з них влучало просто в серце. Пробивало оболонку байдужості, під якою ховалася правда.

Її правда.

Її провина. Не справжня, можливо. Але та, що жила в ній давно. Та, з якою вона прокидалась і лягала спати.

І цей голос… єдиний, хто не кричав, не засуджував, не боявся сказати найголовніше — він тримав її. Він був її ниткою. Мовби саме в цей момент, коли вже не було нічого, лишався тільки він.

І ця нитка… натягувалась. Але ще не рвалась.

Голос, який манив, тягнув до себе — став якорем у безодні, у яку вона вже майже впала. Він не просто звучав — він тримав. І чим ближче звучали ці слова, тим важче було залишатися байдужою. Щось у ньому було таке живе, справжнє, відчайдушне… що зрушило з місця навіть те, що здавалося мертвим.

І тіло зробило рух.

Ледь помітний, наче хитання. Але достатній, щоб злі язики в натовпі замовкли. Навіть вони — ті, хто ще кілька хвилин тому готові були гнати її геть своїм отруйним вереском — затамували подих. Щось змінилося. Повітря згусло. Мить — завмерла.

І тоді, з хрипким надривом, з самого дна зірваного горла, пролунав його голос. Лише одне слово.

— Стій!

У ньому було все: наказ і благання, відчай і сила, надія і страх. Цей звук розірвав морок, у якому вона тонула. Вирвав її з безодні, мов рука, що схопила за останній клаптик душі.

І Юля… почула.

Не просто вухами — серцем, кожною клітинкою. Це слово прорізало все — шум натовпу, гул у голові, колючий вітер. Воно дійшло до неї тоді, коли вже здавалося, що нічого не може.

Холод, що пронизував до кісток, раптом розлетівся трісками. Тіло, яке досі здавалося чужим, крихким і змертвілим, здригнулося. Серце — згасаюче, повільне — раптом вибухнуло потужним ударом, розганяючи по венах застояну, крижану кров. І кожен новий поштовх — немов ковток життя, якого вона вже не чекала.

Дихання — збите, хапливе. Груди стискалися, мов у лещатах.

Думки рвалися назовні — не одна за одною, а всі одразу, ніби хтось безжально гортав сторінки її душі, примушуючи все пережити знову.

І раптом, як вирваний з середини крик — неочікувано навіть для неї самої — вона викрикнула у відповідь:

— Навіщо?!

Її голос не був спокійним. Він тріщав від болю, від образ, від усього, що не було сказане раніше.

— Навіщо ти це робиш, га?! Що ти хочеш почути?! Що нічого не змінити? Та я це знаю! Я це кожної ночі прокручую в голові! — її голос зривався, але вона не зупинялась. — Ти думаєш, мені не боляче? Думаєш, мені не страшно? Та мені вже… байдуже!

Її очі блищали — не від сліз, а від бурі всередині.

— Мені все одно, хто винен! Вони? Я? Ти?.. Немає різниці! Ніхто нічого не поверне! Це вже… усе!

Останні слова прозвучали тихіше. У них більше не було злості — тільки втома. Глибока, всеохопна, що ламала зсередини.

— Я просто… хочу, щоб це вже закінчилось.

Її голос зник у вітрі. Але Артем почув усе.

Кажуть, від кохання до ненависті — один крок. І всі, хто стояв унизу, стали свідками того, як цей крок Артем зробив — на очах. Його голос прорізав повітря, мов розпечене лезо, але в ньому не було лише гніву. Це була ненависть, сплетена з любов’ю, біль, переплетений із відчаєм.

Кохати й ненавидіти водночас — це коли хочеш притиснути до грудей, але руки тремтять від люті. Коли благаєш, щоб залишилась, і водночас кричиш, бо більше не витримуєш її мовчання. Це коли серце рветься надвоє, але обидві половини ще належать їй.

Артем зробив крок уперед — і вибухнув:

— З чого ти вирішила, що, обірвавши своє життя, тобі стане легше?! — його голос зривався, кожне слово било в груди. — З чого ти взяла, що тим, хто справді дорожить тобою, без тебе буде краще?! Що їм стане простіше, га?! Що?!

Він говорив швидко, захлинаючись емоціями. Руки тремтіли. У голосі — болісна суміш розпачу і гніву, що не мав куди подітись:

— Може, ти думаєш, що ті, хто знущався з тебе, житимуть із провиною? Що вони прокинуться вночі — з жахом у грудях? Що їм стане соромно?!

Він різко обернувся — і махнув рукою на натовп, що метушився внизу, мов розбурхана маса:

— Подивись на них! Вони вже їдять цю виставу! Уже смакують! Вони чекають, щоб ти впала — щоб мати право сказати: «Бачили? Ми були праві!»