Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Гаразд. Зараз поїду додому і ляжу спати. Доброї ночі, – сказав Микита.

—До завтра, бувай, – сказавши це, Андрій зачинив двері й попрямував до входу в будинок. Це був елітний комплекс, багатоповерховий будинок на п'ятнадцять поверхів світло-зеленого кольору, затишний дворик, дитячий майданчик, який освітлювали ліхтарі, бо на вулиці було вже темно.

Машина виїхала з комплексу і, повернувши на право, за кілька метрів виїхала на проїжджу частину, поїхала прямо. Хлопець за кермом намагався їхати обережно, бо боявся, що може заснути просто на дорозі. Через двадцять хвилин він під'їхав до шлагбаума і зупинився. Зі сторожової кабінки вийшов чоловік років тридцяти, він був у темно-синій формі, хоча через темряву вона здавалася чорною. На голові в нього була кепка. Він підійшов до вікна з боку водія, і воно опустилося. Привітавши відвідувача, повернувся в кабінку і натиснув на кнопку, що дозволила шлагбауму піднятися вгору, а машині заїхати на територію що одразу попрямувала на підземне паркування. За кілька хвилин, коли машина заїхала на стоянку, заглушивши мотор, водій вийшов і попрямував до ліфта, щоб піднятися на сьомий поверх. За кілька хвилин двері ліфта відчинилися,  з кабінки вийшов Микита, повернувши ліворуч, він попрямував до дверей своєї квартири.

Хвилин через тридцять вийшов з ванної кімнати й  пішов на кухню, аби приготувати вечерю. Після вечері він помив посуд та пішов спати. Микита був настільки стомлений, що ні про що навіть думати не хотілося.

***

Шосе було перекрито поліцейськими машинами. На дорозі сталася аварія, водій фури заснув за кермом і в'їхав у дерево, але випадково зачепив автобус. Водій, як і його пасажири, постраждали від зіткнення. Знов почувся цокіт підборів. Проте, звук трохи відрізнявся від попереднього разу. Одна пара ступала грубіше. Друга – м'якше. Цей звук, здавалося, було чути по всій окрузі. Не всі могли почути цей звук. Дівчина підійшла до дверцят фури з боку водія, легкий змах руки й двері відчинилися самі, відкриваючи огляд на молодого чоловіка, років двадцяти п’яти, голова та груди якого лежала на кермі, подушка безпеки не спрацювала. Дівчина підняла ліву руку злегка доторкнувшись до ноги хлопця. Секунда, з'явилося легке блакитне сяйво, яке переходило у біле світло. У правій руці дівчини почала з'являтися невелика кулька, яка поступово ставала все більше і більше. Незабаром ця куля стала розміром з волейбольний м'яч, вона переливалася блакитним та білим світлом. Як тільки блакитне сяйво зникло, дівчина прибрала ліву руку і зачинила двері фури. Кулю вона прокрутила в руці, підкинула й вона злетіла в повітря.

—Ну, як, у тебе все виходить? – запитала дівчина напарника, що стояв біля автобуса.

—Так, водій і кілька пасажирів не повернуться вже сьогодні додому, – сумно відповів Тимур.

—Так, дуже шкода, але що вдієш? Така Доля, – знизавши плечима, вона мило посміхнулася. – Ходімо, на мосту на нас уже чекають.

—Лізти у воду я не буду!

—А тебе ніхто й не просить, – засміялася дівчина.

—Дуже на це сподіваюсь. Не люблю воду, –  обурився Тимур.

—Ходімо! –  сміялася дівчина з реакції напарника.

***

– Ну, розповідайте, як у вас справи? –  спитав сивий чоловік років п'ятдесяти на вигляд, не піднявши навіть погляд на пару, що зайшла до кабінету. Він уважно розглядав старовинний сувій. Великий письмовий стіл був заставлений різними книгами та паперами.

—У нас сьогодні була чудова ніч, – відповіла дівчина.

—Багато зібрали? – звернувся він до неї.

—Двісті душ у сумі. Аварія  – двадцять осіб, нещасний випадок, хтось вижив, хтось потонув. Взагалі ніч була насичена. Я втомилася, можна я піду додому? – сірі очі жалібно дивились на чоловіка.

—Звичайно, ви добре впоралися із поставленим завданням. На сьогодні ви вільні. Але, Дженні, зайди до мене завтра після обіду,  – звернувся  чоловік до дівчини.

—Добре, – мовила вона і пішла до виходу з кабінету.

Дженні підійшла до своєї машини й взялася за дверну ручку аби відкрити її, та напарник не дав їй цього зробити, бо в цей момент запитав, тим самим привертаючи її увагу до себе.

—Не розумію, як ти справляєшся з цим? – Тимур засунув праву руку в кишеню, іншою рукою він тримав свій піджак, закинутий на плече.

—Із чим саме? – відпустивши ручку дверей, вона повернулася й підійшла ближче до нього.

—Як це, жити на два світи?

—Дженні опустила погляд вниз, усміхнулася куточками губ, піднявши погляд на Тимура, подивилася йому прямо у вічі.

—Жахливо. Ти не можеш ні жити, як людина, ні померти спокійно. За які гріхи мене так покарали, зрозуміти не можу.

—Може, є якийсь спосіб тебе упокоїти?

—Я перепробувала безліч способів, щоб накласти на себе руки. Вони спрацьовували, але ненадовго. Для мене померти – це як для звичайної людини знепритомніти, – з усмішкою на губах, говорила вона, та очі були порожні. Вони не проявляли жодних емоцій. Деякі в потойбіччі називали її «холодною леді», через те, що та не могла відчувати емоцій.

—Як взагалі таке можливо? – звів брови на переніссі Тимур.