Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Уявлення не маю і знати не хочу. Я додому, до завтра, – відрізала дівчина і, відчинила дверцята машини, та хлопець знову зупинив її:

—А як же Микита Шаповал? – зупинившись, дівчина озирнулася.

—А що з ним? – вона стояла у пів оберта.

—Підеш до нього по автограф? – Тимур схилив голову на бік.

—Та відчепись ти від мене! Тобі треба, то ти йди! Я тут до чого?

—Я думав, він тобі подобається, – від здивування він підняв брови вгору.

—Припустимо, але це не означає, що я маю бігати за ним заради автографа, – трохи заспокоївшись, відповіла дівчина.

—Ну, тобі видніше. Я додому. Чао! – хлопець уже збирався йти. Він одягнув піджак, одночасно дивлячись на дівчину.

—І тобі не хворіти, – відповіла вона та сіла на переднє сидіння.

—Чи ти чогось боїшся? – підійшовши до машини, він притримав дверцята, не дозволяючи закрити їх. Дівчина обурено дивилася на нього.

—Тобі жити набридло? – роздратовано крикнула дівчина.

—Ой, налякала, – передражнив Тимур і задоволено посміхнувся.

—Чуєш, йди, куди йшов!

—Добре, йду я, капризуля, – хитро посміхався Тимур.

—Я тебе зараз стукну. От прив'язався до мене зі своїм Шаповалом! – злісно випалила Дженні.

—Взагалі-то, він не мій, – грізно відповів Тимур і грюкнувши дверима, попрямував до своєї машини, що стояла поряд.

—Іди-йди, п'явка, – мовила вона. Дівчина знала, що він не може почути ці слова, але їй так хотілося його вдарити.

Завівши двигун, вона виїхала зі стоянки та поїхала просто по нічному місту. Так, день був важкий, її сили закінчувалися, але повертатися додому зовсім не хотілося. Будинок був величезний, але порожній. У ньому було світло і дуже затишно, але вона ненавиділа його. Він був порожній і бездушний, холодний.

Вона їхала дорогою й намагалася ні про що не думати. Вона нарешті могла зняти з себе маску байдужості. Лише віч-на-віч з собою вона могла дозволити собі проявляти емоції. Хоч вона і була «холодною леді», але все ж таки була людиною. Нехай навіть наполовину. Проїхавши пару кварталів, на одному з перехресть вона зупинилася, тому що на світлофорі засвітилося червоне світло. Праворуч від машини, в якій сиділа Дженні, на пішохідному переході стояла дівчина, її великий живіт свідчив про те, що вона була вагітна. Вона стояла і чекала, коли засвітиться зелене світло, що дозволить їй перейти вулицю на інший бік. Одягнена вона була в літню сукню на бретельках з фіолетовими ромбиками різного розміру та відтінку, від світло-фіолетового до більш насиченого кольору. Від лінії грудей воно було вільним, а посередині бюста було невелике збирання. На плечах була накинута легка кофтинка світлого кольору. Русяве волосся хвилею спадало їй на плечі. На плечі висіла невелика сумочка світло-рожевого кольору на довгому ремінці. Сама дівчина була стрункою. З взуття на ній були балетки такого ж кольору, що й кофта.

З невідомої причини Дженні задивилася на цю дівчину, на те, як вона легко і невимушено переходить дорогу, хоча деяким вагітним важко ходити. Перейшовши дорогу, дівчина повернула праворуч і пішла прямо по тротуару. Легкий і теплий літній вітерець грався її волоссям.

На світлофорі засвітилося зелене світло, і водій машини, що знаходився позаду Дженні, просигналив. Дівчина здригнулася, натиснула на педаль газу і поїхала прямо по дорозі. Проїхавши буквально кілька метрів, Дженні пронизав різкий біль внизу живота. Їй довелося припаркуватись біля невеликого кафе, що було вже закрите, бо працювало до десятої вечора. Через кілька хвилин, які здавалися вічністю, біль відступив, а дівчина з полегшенням видихнула і відкинула голову на спинку сидіння. Заплющивши очі, вона спробувала розслабитися й зрозуміти причину цього болю. Та різко розплющивши очі, вона завела машину і, розвернувшись, поїхала назад тією ж дорогою, якою щойно їхала. Саме до того самого перехрестя, де вона побачила вагітну дівчину. Не доїжджаючи до перехрестя біля магазину, де продаються найсмачніші булочки, на тротуарі, на боці, спиною до проїжджої частини лежала дівчина. Побачивши її, Дженні припаркувалася і вискочивши з машини, підбігла до неї.

Дженні подивилася на неї і торкнулася вказівним пальцем правої руки до сонячного сплетіння на її тілі й просто сіла навпочіпки біля неї й чекала, коли хтось прийде і зможе викликати швидку. Весь цей час Дженні сиділа біля дівчини, поки не побачила пару, що гуляла нічним містом. Вони йшли й про щось розмовляли, щасливо посміхаючись. Пара наближалася, коли жінка помітила, що хтось лежить на тротуарі, вивільнила руку з руки свого чоловіка, одразу підбігла до дівчини. Перевіривши пульс, вона витягла з кишені плаща телефон та набрала номер швидкої.

—Що з нею? – запитав чоловік, опускаючись поруч з жінкою. Дженні продовжувала тримати свій палець біля сонячного сплетіння.

—Не знаю. Пульс слабкий, – відповіла жінка.

—Шкода, що машина далеко, могли б зараз відвезти її до лікарні.

—Добрий вечір, можна, будь ласка, швидку? Дівчина знепритомніла, пульс слабкий, вона вагітна. Судячи з розміру живота, пізній термін. Імені її не знаю, – сказала жінка диспетчеру. – Добре, дякую, будемо чекати.

Через десять хвилин під'їхала швидка, з машини вийшла дівчина зі сріблястою валізкою, на якій був зображений червоний хрест. Підбігши до пацієнтки, вона одразу перевірила пульс і повідомила напарника, щоб той тягнув ноші. За хвилину принесли їх і напарник разом із чоловіком, що був на місці події, допоміг акуратно підняти та перекласти на ноші вагітну жінку. Як тільки пацієнтку затягли у швидку, Дженні відпустила руку, двері машини зачинилися, вона стояла і дивилася їй вслід. Сяйво, що огортало машину було яскраво рожевим, переплітаючись з ледь помітним зеленим кольором. Дівчина задоволено посміхнулась.  Чоловік підійшов до своєї коханої та обійняв її за плечі, притискаючи до себе.