Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА СЬОМА

Командир прокинувся від тиші. Не від вибуху, не від рації, не від сну. Саме від тиші. Вона була надто правильною, наче кімната чекала, поки він згадає, де знаходиться.

 

Потім прийшла думка — без слів, без логіки:

 

Адвокат ще тут.

 

Він сів на ліжко. Дивився в темряву. У бетон, у стару куртку на стільці. Він не вірив у привидів. У Бога — теж. У силу — так. У зброю — ще більше. У наказ — тоді, коли його можна було виконати. Але це було не з тієї площини.

 

— Ти був впертий, — сказав він уголос. — Завжди мовчав. І всі слухали.

 

Ніхто не відповів. Але мовчання було не таким, як завжди. Воно ніби дихало. Не погрожувало. Просто — чекало.

 

Він встав, пішов у коридор. Було рано. Ще до шикування. Хтось кашляв. Хтось говорив уві сні. Хтось уже збирав речі. Все було звично. Але в самому центрі грудей сиділа голка. Маленька. Холодна. І він знав: вона має назву. Сором.

 

Не за те, що послав його. Не за те, що не врятував. А за те, що забув, як виглядає його голос.

 

Він підійшов до сховища, де зберігали речі загиблих. Відкрив ящик. Знайшов пакет із написом: «Адвокат / сектор 30». Усередині — записник, куртка, фото. Він не бачив його раніше. Взяв його в руки. І вперше за довгий час — вдивився.

 

Сім’я. Літній день. Стара гілка винограду. Усмішка — не на камеру. Справжня. Жива.

 

— Пробач, — сказав командир. Без пафосу. Без адресата. Просто — в простір. І поклав фото назад.

 

А потім пішов, не озираючись. Бо знав: той, кому він це сказав — уже не за його спиною. Він десь поруч. Далі мовчить. Але тепер і мовчання звучить інакше.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍