Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

class="book">Дзвінка билась уміло, проте очі їй заступала ненависть і лють. Рутенія ж берегла сили і не нападала.

Вивчала суперницю, її рухи, мову її тіла. Відбивалась від ударів, уникала їх, шукала слабке місце. І таки знайшла: Дзвінка занадто часто рубала з оберту, на крихітну мить відкриваючи спину. А оберт вона робила, коли Рутенії вдавалося відскочити від верхньо-бічного удару.

Рутенія відступила на крок назад. Цього було достатньо, щоб Дзвінка почала розворот. Ось просто перед Рутенією опинилась її спина.

Швидкий поштовх! І Дзвінка падає на землю.

Підвестись вона не встигла, бо на ній вже сиділа Рутенія. Різким рухом вирвала з її рук шаблю і відкинула подалі. Свою ж завела їй за шию:

— Не рухайся! — прошипіла Дзвінці на вухо.

Та затихла.

— Сонце зійшло. Двобій на межі завершено, — сказав мольфар.

Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що сліпучий відблиск коло руків’я шаблі, який так заважає, це сонце. А навколо люди. Селяни, два мольфари, Золота, Віт, Бось. Вона відпустила Дзвінку і встала. Та ж лишилась на землі. До Рутенії звернувся Званко:

— Ти виграла двобій на межі. Той, хто бере участь у двобої, стає іншим. Той, хто перемагає у двобої, перемагає себе. І має силу для боротьби з будь-ким і будь-де!

— Встань, Дзвінко! — строго сказав Данко. — Ти програла двобій на межі. Той, хто програє двобій, теж стає іншим.

Дзвінка підвелася. Мовчки оглянула усіх з-під лоба. Зиркнула на Рутенію й пішла геть. Люди мовчки розступилися.

До Рутенії підішли мольфари, і підбігли друзі:

— Схоже, й сьогодні вам не полишити наше село, — сказав Данко. — Треба відпочити.

23

Їй снився духмяний сон. Вона бачила яблуню. Вдихала запах її плодів, торкалась рукою кори, ступала вологою холодною травою… Раптом краса і спокій розчахнулися криками, лайкою і брязкотом зброї. Схопилася з ліжка і майнула до вікна. Побачила внизу своїх Вершників, яких оточили дрібні сірі тіні. Метал виблискував у зоряному світлі. Нападники кидалися з вилами й косами, по двоє й по троє на одного Вершника, і врешті-решт відтіснили їх до стіни.

Русана вклякла на місці, судомно вчепилася руками у підвіконня й ніяк не могла їх розтиснути. Хто? Чому? Навіщо? Вершники оборонялися з усією майстерністю, яка у них виробилась за роки битв, але і вони не могли впоратися з такою кількістю нападників.

«І чого ж я чекаю?» — промайнула блискавична думка, й Русана втретє стала Дзеркалом.

Вона не бачила, як з-посеред сірих тіней виділилась одна, скочила на стіну, мов павук подерлася по ній на дах, поповзла до Русаниного вікна…

Із заплющеними очима Русана почала намацувати жмути темряви внизу. Потягнулась до них руками, та щойно хотіла вхопити одного, як її вдарили. Відчула на обличчі щось липке, а потім прийшов біль. Вона поповзла до дверей, та наштовхнулась на перешкоду. Відняла руку від очей і розрізнила перед собою дві ноги.

— Не втечеш! — почула вона знайомий голос.

Спробувала підвестися, але другий удар остаточно забрав її сили. Падаючи у темряву, вона згадала, чий цей голос. Викула.

Виборсавшись із тенет непритомності, прошепотіла:

— Чому?

— Чому? Ти питаєш чому? А тому, що ти прийшла й пішла, а мені у цьому селі жити! А тому, що зараз ви — сила, а після вас силою знову стане війт. І якщо я не буду з ними зараз, потім мені кінець! Війт не прощає образ нікому! Навіть Ахрумановим Вершникам!

Чорна прірва роззявила пащеку. Червоні полум’яні язики виривалися з неї і болюче палили шкіру. Та за мить Русана зрозуміла: то не полум'я, то справжні велетенські язики лижуть її тіло. Ні, вона не падає! Це вони тягнуть її униз! Вони обвивають тіло, палять і печуть отруйною слиною, й тягнуть, тягнуть, тягнуть донизу. А там — страшні білі зуби, готові розжувати, перемолоти, перекришити, розчавити. Червона смердюча горлянка хоче випити і проковтнути-проштовхнути у велетенський брудний шлунок…

Русана відчула слизькі доторки. Спробувала ворухнутись. Важке тіло міцно притисло її до підлоги.

— О! Тобі подобається? — почула збуджений голос.

— Відпусти мене! — думала, що крикнула, але насправді прошепотіла.

— От скінчимо, то й відпущу!

Краєм ока вона побачила, що у віконній проймі з’явилася чорна постать. Викула нічого не бачив і не чув, крім власної хтивості, тому не зрозумів, що сталося, коли гостре лезо розрубало йому хребта.