Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

би йому трясця, тому Віллі, клятий хлоп, клятий хлоп. Тим часом стіл винесли на двір, сінник викинули за вікно, звідкілясь узявся якийсь тип з гармонією, сів собі на дзиґлику при дверях та як ушкварить! Ой, Йогане, мій Йогане, серце в тебе полум'яне!

Усі весело пританцьовують, поскидали піджаки, п'ють, базікають, обливаються потом. Коли інший вже не може, мій Йоганчик допоможе! Франц підвівся, розрахувався за пиво та й думає собі: «Не такий я вже молодий, щоб отак витанцьовувати, та й охоти не маю до цього, мені краще б до грошей добутися. А як їх заробляти — то мені байдуже». Насунув шапку на голову та й пішов.

У шинку на Розенталерштрасе сидять двоє, черпають ложками гороховий суп, один розгорнув перед собою «Берлінську газету», зазирає в неї й сміється: «Ось диви: Жахлива родинна трагедія у Західній Німеччині». — «То й що? Що тут такого смішного?» — «Та слухай далі. Батько втопив своїх трьох дітей. Трьох одразу. Серйозний чоловік». — «А де це?» — «Гамм, Вестфалія. Ото здійняв бучу! Напевне, вже зовсім до ручки дійшов. Такий не схибить. Ану, зачекай, подивимося, що ж він зі своєю жінкою втяв. Її він, напевне, також… Але ні, вона сама себе вже порішила ще до цього. Ну що сказати? Весела сімейка. Вчися жити, Максе. А ось лист його жінки: «Зрадник!» Заголовок зі знаком оклику, щоб до нього дійшло. «Оскільки мені більше несила терпіти таке життя, я вирішила втопитися в каналі. А тобі раджу взяти зашморг і повіситися. Юлія». Крапка. Він аж скорчився від сміху: «Ніякого порозуміння в сім'ї: вона — в канал, а він — у зашморг. Жінка каже: бери зашморг і вішайся, а він топить дітей. От чоловік, не слухає, що йому кажуть. Від такого шлюбу годі чогось доброго чекати».

Ті двоє відвідувачів — старші чоловіки, робітники з будівництва на Розенталерштрасе. Другий слухає те, що йому каже колега, й несхвально хитає головою. «Сумна історія, якби побачив таку в театрі чи вичитав у книжці, то, напевне, розплакався б». — «Ну, ти, може, й розплакався б. Але ж, Максе, сам подумай, за чим тут плакати?» — «Та припини вже, все-таки жінка, троє дітей…» — «А мені це здається кумедним, і той чоловік мені подобається, дітей можна було б і пожаліти, але щоб ось так, одним махом, перебити всю родину, на таке не кожен спроможний, а ще… — Тут він знову зайшовся сміхом. — Хоч убий мене, але ж це так кумедно, що вони до кінця не перестали сперечатися. Жінка каже йому, щоб узяв зашморг, а той каже: нічого подібного, Юліє, і топить дітей».

Його товариш нацупив окуляри в сталевій оправі й сам ще раз перечитав увесь допис. «Так чоловік живий. Його схопили. Ну, не хотілось би опинитися в його шкурі». — «Та як сказати. Ти ж нічого не знаєш про нього». — «Таки знаю». — «А я можу собі уявити. Сидить собі в камері, курить свій тютюн, якщо має, та й каже: «Та пішли ви всі…» — «Дуже багато ти знаєш! А сумління, хлопче? Та він ридма ридає там у камері або мовчить і слова не промовить. І заснути не може. Даремно ти так кажеш, гріх на душу береш»». — «Ні, я абсолютно з тобою не згодний. Він спить собі чудовим сном. Якщо він такий відчайдух, то й спить він добре, а їсть і п'є, може, навіть краще, ніж на волі. Ладен побитись об заклад». А другий дивиться серйозно на свого товариша: «Ну, тоді він останній сучий син. Якби такому голову відрубали, я б тільки зрадів». — «Тут ти маєш рацію. Думаю, він би й сам з тобою погодився». — «Та годі вже верзти дурниці. Замовлю-но я собі краще огірочків». — «Що не кажи, а газетка цікава. Отому шаленцю може й самому шкода, що таке встругнув, буває ж таке, що людина за щось візьметься, а подужати забракло сил». — «Я замовлю огірків та холодцю зі свинячої голови». — «Я також».

Нова людина потребує нової професії, а коли ні, то взагалі жодної

Якщо ви помітили першу дірку на лікті, знайте — настав час подбати про новий костюм. Не гайте часу — завітайте до нашої крамниці. У наших світлих просторих залах за широкими прилавками вам запропонують чоловічі костюми на будь-який смак.

«Нічого не вдієш, пані Ваґнер, що не кажіть, але чоловік лише з одною рукою, та ще й без правої, геть пропащий». — «Тут годі щось заперечити, все це дуже складно, пане Біберкопф. Але не треба через це надто побиватися й робити таке обличчя. Послухайте, та на вас дивитися страшно». — «А що мені робити з однією рукою?» — «Оформіть підсобні гроші або ж зробіть собі розкладку й торгуйте з неї». — «Яку ще розкладку?» — «Ну, можна газетами торгувати чи квітами, або підв'язками, краватками перед Тіцом чи деінде». — «Газетну розкладку?»  — «А ще можна фруктами чи фруктовими консервами торгувати». — «Я вже застарий для такого, то хтось молодший має таким займатися».

Уже раз спробував, більше на таке не погоджуся, годі з мене, не хочу, з цим покінчено назавжди.

«Та вам наречена[155] потрібна, пане Біберкопф, вона б завжди могла вас розрадити і підтримати, коли потрібно. Вона б і візочок з вами возила або на розкладці торгувала, якби вам треба було кудись відійти».

Шапку на голову — і гайда, все це дурниці, залишилося хіба катеринку взяти й ходити вулицями та ручку крутити. Де ж це Віллі?

«Привіт, Віллі!» Згодом Віллі й каже: «Ні, з однією рукою багато не зробиш. Але якщо головою пошурупати, то можна таки дещо зробити. От, приміром, якщо я тобі щодня деякі речі даватиму, на продаж або щоб з-під поли збути, а ти маєш добрих друзів, і язик за зубами тримати ви вмієте, то зможеш на цьому гарно заробляти».

Саме цього Франц і хотів. Це якраз для нього. Він хоче нарешті зіп'ятися, на ноги. Швидко грошей заробити, ось те, що треба. А працювати — дзуськи! Газети? Та хай вони вогнем горять. Аж зло бере, як побачить цих газетярів, цих телепнів з курячими мізками, часом він аж дивується, що є ж на світі такі йолопи, які надриваються з останніх сил, а інші поряд у власних автомобілях катаються. І я таким був. Було, було, хлопче. В'язниця в Теґелі. Алея, чорні стовбури дерев, гойдливі будинки, дахи сповзають на голову, а я хотів стати порядним! Франц Біберкопф має стати порядним, що на це скажеш,