Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Епілог.

Декілька років потому.

Я в черговий раз переключила програму на телевізорі і дивилася на екран.  Нічого цікавого там не з'явилося.

- Любий, ти приніс морозиво?

За кілька секунд у дверному отворі з'явився невдоволений Сашко, якому навіть у неділю не давали розслабитися.  Я задивилася на свого чоловіка.

Незважаючи на те, що Миров був у спортивних штанах та футболці, виглядав він чудово.  Хоча... чого вже дрібнитись?  Це була просто ожила еротична фантазія дев'яноста дев'яти відсотків жіночого населення планети.  Ну, і приблизно одного відсотка чоловічого...

- Звичайно, люба, - небезпечно зиркнув на мене чоловік, простягаючи банановий ріжок, щойно куплений у цілодобовому магазині.

- А я шоколадне захотіла, - з ангельським обличчям дивилася на коханого чоловіка.

Той зітхнув і знову зник за дверима.

За сім хвилин на диван поруч зі мною впало близько двох десятків упаковок із морозивом.

- Не зрозуміла, - подивилася я на Сашка, вивуджуючи з усієї цієї купи ванільне.

М-м-м, смакота...

Миров зітхнув і, звільнивши містечко, сів поруч.

- Ксю, - м'яко промовив чоловік, - ти за останні півгодини ганяла мене в магазин чотири рази.  Спочатку за полуничним морозивом, потім за ананасовим, потім за банановим і, нарешті, за шоколадним.  Тому я і вирішив купити всі різновиди, щоб цього разу не бігти за, - короткий погляд у бік ескімо в моїй руці, - ванільним.

- Сам хотів другу дитину, - огризнулася я, запиваючи насолоду томатним соком.

Тобто цей гад півтора року вмовляв мене на друге оточення Ада, а тепер не хоче поступитися вагітній жінці!

- Тату!  – кричача істота вбігла до кімнати.  – У мене вийшло відростити хвіст у людській іпостасі.

Я з повагою подивилася на свого семирічного сина.

- Круто... - мимоволі вирвалося з рота.  – Покажи!

Хлопчик, недовго думаючи, продемонстрував короткий вовчий хвостик.  У моєму серці закралася заздрість.

Так, це миле зеленооке створіння, якому від мене дісталися тільки очі, було точною копією батька.  Ікла демонстрував так само часто, як і його батько.  Та й зі зверненням до вовка у нього проблем не виникало.  Навіть краще, ніж у мене виходило.  Принаймні швидше і майже безболісно.

- Кирило!  – обурився Дмитро.  – Не здумай це у школі показувати.

- Тату, - дитина дивилася на батька, як на божевільного.  - Як я дівчатам хвіст покажу?  Він же не на обличчі росте, а дещо в іншому місці...

Миров поперхнувся від обурення, а я ж мимоволі зрозуміла, що Кирил справді дуже схожий на мого чоловіка.

- Правильно, - озвався вампір, виганяючи синочка з кімнати.  - Іди уроки робити.

Кирил показав Саші язика і потупав до дверей.

- Я дівчаткам краще ікла покажу, - мстиво додав хлопець уже з коридору.

Миров кинув у отвір подушкою.  У відповідь на це він отримав по голові пухнастим капцем.

Моїм, чорт забирай, тапочком.

- Кирил!  – обурено скрикнула я.

– А?  – моська сина зазирнула у щілину, за що отримала від Саші гумкою.

- Не кидайся речами матері, - замість мене нагадав дитині святе правило чоловік.

Кирил згадав, чарівно посміхнувся і втік за дверима.  Розумний хлопець.  Весь у мене.  Ну... чи батькові.

На час «боїв без правил», який розпочався близько семи місяців тому (і від яких однаково балдів як чоловік, так і наше чадо), було встановлено лише одну заборону: мої речі чіпати не можна.  Цього дотримувалися обидва чоловіки в нашому будинку, а якщо й порушували правило, то кара була жорстокою.

- Якщо моя дочка буде такою ж активною, то я повішуся, - повернулась я до Мирова.

Так, Кирил був дуже рухливою дитиною.  Коли до нас одного разу прийшла Олена, щоб здійснити акт помсти, вона побачила це диво і розтанула.  З того часу вампірша часто заскакувала до нас із брязкальцями, іграшками та солодощами.

А ось Маші активність Кирила зовсім не сподобалося.  Вона скосилася спочатку на маленького карапуза в ліжку, який тільки-но мало не розніс всю вітальню, потім на Мішу і зітхнула.

Через півроку Громова та Рудий вже самостійно відловлювали таке ж покарання вже вдома.  А потім Міша близько місяця гордий ходив, що вчасно встиг погасити штори.  Про те, що саме Рудий довірив синові сірники, всі домовились не нагадувати.  Нехай хлопець хоч раз нормально порадіє...

- Наша дочка, - поправив мене Саша.

Потім Миров звично обійняв мене і притиснув до себе.

- І разом ми з усім упораємося, - додав чоловік, ніжно цілуючи у скроню.

І він правий.  Разом ми подолаємо будь-яку перешкоду.

Адже головне – щоб поряд був той, кого ми любимо, без кого не можемо жити.  А з рештою розібратися неважко.

Якщо хтось каже, що разом бути неможливо, то він бреше.  Він шукає спосіб залишити все так, як є, щоб не довелося викручуватися і добиватися своєї мрії.  Наші батьки хотіли побратися, а в результаті одружилися саме ми.

А якби мама та Сергій не дізналися про те, що ми одне одного любимо, то все одно ми були б разом.

Тому що само собою нічого не трапляється.  Кожен сам має будувати своє життя.

І якщо ви хочете, щоб все трапилося «само собою», то ви просто лінива людина.  Тому що «само собою» - це видовище жалюгідне і до безумства сумне.

Змінюйтесь.  Або ви проведете все життя на самоті.

Боріться за своє щастя!

І ви будете щасливі!

 

***

 

Ось і настав кінець цієї історії.

І зараз я не можу без сліз ставити статус «закінчено».  Але, на жаль, все добре має властивість закінчуватися.

Але я ще хотіла б висловити щирі подяки своїм читачам.  Дякую вам, друзі, за те, що писали відгуки, підтримували мене.  Загалом за те, що змушували мене продовжувати цю розповідь і не зупинятися в написанні.

В мене є багато написаних творів, якими я хочу з вами поділитися, дякую за активність друзі.

Що ж, дякую всім вам ще раз!❤️❤️❤️

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍