Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 42 «Не вистачає»

До того часу, як Тимофій розрахувався, якраз під’їхав Матвій. Аріна швидко їх познайомила, і поки ми з малим Сашком бавилися неподалік, вони говорили в стороні. Здавалося, обговорювали роботу, а Тимофій у той час палив. 

Я навіть не знала, що він палить. Ми, звісно, не були разом надто довго, але за весь цей час я жодного разу не бачила його з сигаретою.

Після розмови і швидких прощань ми розійшлися по машинах. Тимофій відчинив для мене двері, допоміг сісти в салон, а потім зайняв місце водія і ми рушили.

В машині панувала тиша, лише на фоні грала спокійна, нейтральна музика. Але мене не покидало одне питання.

— Не знала, що ти палиш, — сказала я, дивлячись прямо на нього.

— Бо коли ми були разом, я кинув, — спокійно відповідає він. — А потім знову почав і тепер не можу позбутися цієї звички. Але намагаюся палити рідше.

— Ясно… — знітившись, відводжу погляд. Його слова звучать так, ніби він кинув через мене, а потім знову почав, коли ми розійшлися.

На світлофорі машина зупиняється, і Тимофій несподівано запитує:

— Може, треба заїхати в супермаркет?

— У супермаркет? — чомусь перепитала я.

— Так. Можливо, тобі щось потрібно або щось хочеться.

— Нуу… можна, — відповіла я тихо.

Тимофій мовчки кивнув і звернув у бік магазину, що був неподалік мого дому.

Коли ми зупинилися на парковці, він швидко вийшов і відкрив для мене двері, подаючи руку. Я вже хотіла відмовитися, але щойно моя долоня опинилася в його грубій, гарячій руці, тіло пронизала дивна хвиля приємного тепла. Проте мені все одно було ніяково.

Але, коли вилізла з машини, він не відпустив мою руку.

Його гаряча шкіра обпалює мою і відчуття від цього дуже приємні. 

— Я можу сама, — кажу, намагаючись вивільнити руку.

— Тут слизько. Не хочу, щоб ти впала, — спокійно пояснює він і стискає мою долоню ще сильніше.

Його турбота одночасно радує й засмучує. Радує, бо йому не байдуже. А засмучує, бо це лише через те, що я ношу його дитину.

Ми заходимо всередину. Тимофій бере візок, а я йду за ним, наче ми справжня сімʼя, що вибралася на закупки.

Спершу потрапляємо до відділу фруктів і овочів. Поки він щось обирає, я беру полуницю та манго. Коли повертаюся, бачу, що візок уже заповнений різними овочами й фруктами.

У наступних відділах я теж набираю все необхідне. Забиваю холодильник продуктами, щоб не довелося самій тягати пакети з магазину, бо в моєму стані це не надто зручно.

Поки Тимофій кладе в кошик звичайні продукти, я додаю полуничне морозиво та  полуничний йогурт.

Помічаю, що Тимофій за всім цим мовчки спостерігає. Але коли до кошика відправляється чергова покупка — полуничний чай — він не витримує:

— Усе полуничне? Ти серйозно?

— Нічого не можу з цим зробити, мене страшенно тягне на полуницю, — невинно кажу, ховаючи посмішку.

— Я помітив, — він легко усміхається. — Ти навіть пахнеш полуницею.

Від його слів мене заливає жаром. Він що, мене обнюхував?!

Справді, мій новий парфум пахне полуницею з вершками… Але те, що він це помітив, змушує мене ще більше ніяковіти. 

На касі, коли я починаю діставати свою картку, Тимофій кидає на мене такий роздратований погляд, що я вмить ховаю її назад.

Він швидко розплачується, складає пакети у візок, і коли ми виходимо на вулицю, однією рукою котить візок, а іншою знову бере мене за руку.

Цього разу я не пручаюся.

Його тепло таке приємне, що я дозволяю собі насолодитися цією короткою миттю.

Коли ми під’їжджаємо до мого будинку, Тимофій бере пакети, а я — квіти, і ми разом підіймаємося в квартиру.

Розкладаємо покупки, після чого він дістає вечерю, яку я замовила в ресторані.

— Ти не проти, якщо я повечеряю тут? — запитує, викладаючи контейнери на стіл.

— Ні, звісно. Може, зробити тобі чай або каву?

— Кава була б чудовою. Дякую.

Я мовчки приступаю до приготування кави, поки Тимофій розігріває їжу.

Ставлю чашку перед ним, а сама беру йогурт і сідаю навпроти, підтягуючи ще один стілець, щоб закинути на нього ноги.

Він кидає короткий погляд на мої ноги.

— Що таке?

— Втомилася. Ноги болять.

Тимофій мовчки киває і продовжує їсти.

Я швидко доїдаю свій йогурт, прибираю посуд і, не чекаючи його відповіді, кажу:

— Я піду у вітальню.

Розміщуюся на дивані напівлежачи, витягую ноги й полегшено зітхаю.

Через хвилин десять Тимофій заходить у вітальню, і те, що він робить далі, змушує мене здивовано завмерти.

Він підіймає мої ноги, сідає на диван і знову кладе їх собі на коліна. А потім починає масажувати.

Я ошелешено дивлюся на нього, не в змозі вимовити хоч слово.

— Не варто, — нарешті повертаю здатність говорити і намагаюся забрати ноги, але він легко перехоплює їх і продовжує масажувати.

— Просто розслабся й насолоджуйся.

Його руки впевнено, але дбайливо розминають напружені м’язи, а я намагаюся зосередитися на відчуттях, а не на тому, що це все означає.

Навіщо він так поводиться? Навіщо робить ці дрібниці, які змушують моє серце битися швидше? Я й так насилу тримаю свої почуття під контролем, а його дії лише все ускладнюють.

— Емі, — Тимофій суворо дивиться мені в обличчя. — Припини думати й нарешті розслабся.

Боже, він бачить мене наскрізь.

Його пальці рухаються плавно й ніжно, знімаючи напругу, яка накопичувалася весь день. І, здається, мені дійсно вдається розслабитися.

Як же це приємно… Якби він робив так щоразу перед сном…

— Я хотів запитати…

— Запитуй, — ледь вимовляю, бо так розслабилася, що буквально розтеклася по дивану, наче морозиво.

— Коли буде те УЗД, де видно стать дитини?

Його погляд уважний, серйозний.

— Воно вже було, — відповідаю спокійно.

— Було? — Він завмирає, ніби щойно пропустив щось найважливіше в своєму житті. — І ти знаєш, хто в нас буде?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍