Читати книгу - "Ловець снів"

можем, так, ми можем-можем, о Боже, так, ми можем-можем». Після цього збереглося ще кілька уривчастих спогадів: він бажає Колін, секретарці факультету, веселого дня святого Падді, купує в кіоску на вулиці бостонський «Фенікс», кидає четвертак до кофра від саксофона якогось скінхеда відразу за мостом на кембриджському боці, у душі жаліючи хлопця, який у легкому светрику мерзне на пронизливому вітрі з річки, — але переважно після складання книжок у стос він пам’ятає темряву. Свідомість повернулася в лікарні разом з монотонним голосом із сусідньої палати: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі, я хочу бачити Марсі». Чи це було «Де Джонсі, я хочу бачити Джонсі»? Голос старої з косою. Смерті, що вдає з себе пацієнта. Смерть тоді втратила його з поля зору — чому ні, адже це була велика, наповнена болем лікарня, яка випромінювала передсмертні муки звідусіль, — і тепер намагалася його знайти. Надурити його. Змусити виказати себе.

Але цього разу вся рятівна темрява посередині зникла. Цього разу він не тільки бажає Колін веселого дня святого Патрика, а ще й додає жарт: «Що таке задник? Це лікар-проктолог». Він виходить із будівлі. Його майбутнє втілення — з листопада — зайцем їде в його березневій голові. Він із майбутнього чує, як березневий він думає: «Який несподівано приємний день», — коли прямує назустріч долі до Кембриджа. Він намагається сказати собі березневому, що це погана ідея, жахливо погана ідея, що він може уникнути місяців лютого болю, просто сівши на автобус або зупинивши таксі, але не може пробитися. Можливо, є рація в усіх тих науково-фантастичних оповіданнях про подорожі в часі, які він прочитав підлітком: не можна змінити минуле, хоч як намагаєшся.

Він переходить через міст, холодний вітер не заважає насолоджуватися сонечком на обличчі й на поверхні Чарльзу[99], де воно розсипається мільйоном яскравих іскорок. Він співає шматочок зі «Сходить сонце»[100], потім повертається до «Pointer Sisters»: «Так, ми можем-можем, о Боже». Помахує в такт портфелем. У портфелі бутерброд. Яєчний салат. Ммм-мммм, сказав Генрі. ДІЛТС, сказав Генрі.

Ось і саксофоніст. Але — сюрприз! Він не на кінці мосту на Массачусетс-авеню, а трохи далі по дорозі, біля кампусу МТІ[101], біля входу до одного з квітчастих індійських ресторанчиків. Він тремтить від холоду, лисий, із порізами на голові, що дозволяє припустити: перукарського хисту йому бракує. Ну а те, як він грає «Ці маленькі дурниці»[102], дозволяє припустити, що йому бракує хисту й до саксофона, і в Джонсі виникає бажання порадити йому стати теслею, артистом, терористом, будь-ким, лише не музикантом, але натомість Джонсі, навпаки, заохочує його, причому кидає до кофра саксофона (обтягнутого ізсередини червоним оксамитом) не четвертак, як йому пригадувалось, а цілу жменю дріб’язку — ось уже дійсно маленькі дурниці. Він приписує це першому теплому сонцю після довгої холодної зими, вдалій розмові з Дефаньяком.

Саксофоніст коситься на Джонсі і дякує йому кивком голови, продовжуючи грати. Джонсі спадає на думку ще один жарт: «Як назвати саксофоніста з кредитною карткою? Оптиміст».

Він іде далі, помахуючи портфелем, не слухаючи того Джонсі, який сидить усередині і приплив туди з листопада проти течії, наче який-небудь лосось — мандрівник у часі. «Гей, Джонсі, зупинись! Хоч на кілька секунд, цього вистачить. Шнурки зав’яжи, чи що. (Не спрацює, у нього на ногах туфлі-лофери, а незабаром з’явиться й гіпс.) Це станеться он там, на перехресті Массачусетс-авеню і Проспекту, де зупиняється автобус «Red Line». До цього місця на темно-синьому «лінкольні» наближається дідуган-маразматик, і він розмаже тебе по дорозі».

Та нічого не діє. Хоч як голосно він волає, все даремно. Телефонні дроти обірвані. Ти не можеш повернутися назад, не можеш убити власного діда; не можеш пристрелити Лі Гарві Освальда, коли той стоїть навколішки біля вікна на шостому поверсі техаського шкільного книгосховища, біля нього охололе смажене курча на паперовій тарілці, а надіслана поштою гвинтівка наведена на ціль; ти не можеш змусити себе не переходити перехрестя Массачусетс-авеню і Проспект-стрит із портфелем у руці й бостонським «Феніксом» (якого ти так і не прочитаєш) під пахвою. «Вибачте, сер, лінія обірвана десь на Джефферсон-тракт, там суцільна хрінь, ваш виклик не зможе пройти…»

А потім — о Боже, оце несподіванка! — повідомлення проходить! Коли він доходить до рогу, коли стоїть там, на бордюрі, і вже збирається ступити на проїжджу частину, повідомлення проходить !

— Що? — каже він, і чоловік, який зупинився поряд із ним, той самий, який першим схилиться над ним у минулому, на щастя, тепер уже скасованому, підозріло дивлячись на нього, відповідає:

— Я нічого не говорив, — наче біля них є хтось третій. Джонсі майже не чує його, тому що третій дійсно є, це голос у нього в голові, підозріло схожий на його власний, і голос кричить, щоб він не сходив з тротуару, не виходив на проїжджу частину…

Потім він чує чийсь плач. Він дивиться на інший бік вулиці, і — о Господи — там Даддітс, Даддітс Кейвелл, майже голий, у самих трусах, і губи його вимазані чимось коричневим. Воно схоже на шоколад, але Джонсі знає, що це. Це собаче лайно, покидьок Річі таки змусив Даддітса його з’їсти, а люди спокійно проходять повз, не звертаючи на нього уваги, наче Даддітса не існує зовсім.

— Даддітсе! — кричить Джонсі. — Даддітсе, тримайся, старий, я йду!

І він, не дивлячись навколо, кидається вперед. Пасажир усередині, безсилий що-небудь змінити, розуміє нарешті, що нещасний випадок стався саме так і з цієї причини. Так, винний дід, дід із хворобою Альцгеймера на ранній стадії, якому взагалі не можна було за кермо сідати, але це лише частина пояснень. Друга частина, досі прихована, оточувала нещасний випадок темрявою і полягала ось у чому: він побачив Даддітса і побіг до нього через дорогу, забувши озирнутись.

Іще він помітив щось більше: якийсь схематичний малюнок величезних розмірів, щось, що нагадує ловця снів і з’єднує не тільки всі роки, які минули після першої їхньої зустрічі з Даддітсом у 1978 році, а й майбутнє.

На лобовому склі машини блищить сонце. Він бачить це куточком лівого ока. Машина наближається, надто швидко. Людина, яка стояла поруч із ним на тротуарі, містер Я — Нічого-Не-Казав, кричить:

— Гей, обережніше, обережніше! — але Джонсі його не чує, бо з іншого боку вулиці, прямо за Даддітсом, стоїть олень, великий самець-красень, майже з людину заввишки. Потім, за мить до того, як його збиває машина, Джонсі бачить, що олень і є