Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 41. Валєра. Безвідповідально, Валеро.

Поглядаючи на годинник, я чомусь добряче хвилювався. Звісно, чудово розумів, що дівчата любили змушувати хлопців чекати їх, але для мене це вперше. Ага, ну не доводилося аж настільки далеко заходити в таких пригодах. Та й Рита для цього була вже зайнята… Хоча вона ніколи не спізнювалась…

Підвів очі одразу ж, як скрипнула хвіртка. Досі хоч би пискнула, а тут раптом почала. Та головною була не вона. Мало не закашлявся від здивування, коли побачив зовсім незнайому мені дівчину. Ну як, знайому, бо це досі була Уля, але… Уфф, словом, таки дійсно здивувала. Неочікувано було побачити її на підборах. В сукні ніби вже й бачив, але в цій вона виглядала по-справжньому жіночно, навіть ляльково. Здається у Леськи колись навіть була якась така, з тих що з худющими ногами. Тішило, що хоч форми були людськими, а не як в тієї… Біла сукня ледь досягала середини її стегон, а це ну не могло не привертати до себе аж такої прискіпливої уваги, як оце я зараз витріщався на малу. 

Доки я намагався відвиснути, Уляна вже й сама підійшла до мене, всміхаючись.

– Підбери слинки, Валеро, – грайливо промовила вона, торкнувшись мого підборіддя.

– Майже смішно, але чесно. Ти… гарна.

Останнє вийшло більше схожим на незрозуміле зітхання, хоча я був у справжньому захваті. Уля навіть волосся розпустила й трохи підкрутила його, виявилося неочікувано довгим, ніж здавалося у тому гнізді, що вона постійно робила.

– Виглядає, як комплімент…

– Я можу передумати… – віджартувався я, зобразивши невдоволення.

– Знаю, але краще ходімо, злюко.

Й так зухвало пройшла повз, ніби я вже був біля її ніг. На мить впіймав себе на думці, що якась її героїня зробила так само. Хм… То це вона так хоче вивідати скільки я прочитав? От хитра. Поквапився відчинити їй дверцята, а вона досі поглядала з такою ж хитринкою. І як тепер вірити цим дівчатам? Знову відчуття, що щось задумала, хоча це ж ніби я мав би про щось подібне думати. А від них можна очікувати чого завгодно. Айлін тому доказ.

– То куди ми їдемо? – запитала через кілька хвилин мовчанки Уляна, переминаючи свої пальці.

Попри напускну впевненість, вона добряче хвилювалась. Мабуть, реальне життя не так легко їй давалося, як героїням її книг. Але хоч спробувала, що вже потішило.

– Побачиш. Сподіваюсь, що зможу здивувати.

– Та ти вже здивував. 

Невимушено всміхнувся, на мить відвернувши погляд від дороги на неї.

– Чим же? Ніби ж ще й не приїхали…

– Та просто ти сам на себе не схожий сьогодні. Наче на справжнє побачення зібрався.

– Тобто ти ось так от вирядилася на фіктивне? – Уля враз запнулась й глянула на мене трохи невдоволено. – Добре, забираю свої слова назад, тільки не злись, бо тоді я тебе боюсь.

Та дівчина одразу ж розсміялася. 

– Ще скажи, що боїшся мене, бо я страшна…

– Ну не перегинай.  І я вже сказав раніше, що ти гарна. Отже, так воно є.

Поклав руку на її коліно, трохи стиснувши. Чесно кажучи, важко було встигати за тим коли вона жартувала, а коли говорила серйозно. Дорогою Уляна почала розпитувати про описані мною перегони та чи дійсно я це люблю так, як описую. Довелося кілька разів пришвидшитись на гарній ділянці траси, аби повірила. 

– Звісно, на цій машині ти не відчуєш повноти тих відчуттів, якими я наповнююсь на своїй красуні, але колись обов’язково прокатаю й на ній.

– То мені тепер є до кого ревнувати?

Я здивовано глянув на неї.

– А ти вже дуже хочеш до когось мене приревнувати? Тихіше, ми тільки поцілувались, – бовкнув з посмішкою, але по підтиснутих дівчачих губах зрозумів, що трохи не подумав… – Я пожартував, Уль…

– Ага, авжеж.

І вийшла з автівки одразу, як тільки я спинився перед ресторанчиком на другому кінці острова. Мехмет його так розхвалив, що не втримався. Уляна розглядала уважно все навколо, але я підійшов ззаду й закрив її очі долонями.

– Еее…

– Тсс, тепер час сюрпризу, тому не час вередувати.

– Вередувала моя героїня, між іншим…

– Ех, спалила ти мене… Але просто йди вперед, я направлятиму. Такого ти точно їй не влаштовувала… 

Й покроково рухалися доріжкою через двір ресторану, де згодом почали нещадно топтати розкидані квіти, які вели нас до причалу. Відчувати її так близько, вкотре наповнювало мою шкіру новими видами мурах… Всю дорогу Уляна як вчепилася в мої руки, так і боялась відпускати, доки я не спинив її біля столика, майже на самому краю причалу. Трохи було вітерця, але той зовсім легенько тріпотів її волоссям. Опускатися до банальних свічок я не став, тому нічого не загасить…

– То може таки руки прибереш? – запитала вона.

Але лише тепер зрозумів, що трохи завис, бо досить приємно було бути ось так поряд, та ще й чекати реакції на мій сюрприз. Перший у моєму житті.

– Обіцяй не прирівнювати його до тих своїх, що ти приписала своєму герою.

– Ти ж це не серйозно?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍