Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Чому ж? Трохи серйозності навіть мені не завадить. 

– А казав, що я дивна. Не прирівнюватиму, відпускай вже.

І зовсім повільно я прибрав долоні, але від яких навіть тоді вона не відняла своїх рук. А від дотику наших рук було ще приємніше, ніж раніше. Здалось, що ніби навіть затамувала подих, дивлячись на море перед собою. Перед нами. Вітер перебирав волоссям Уляни та білими напівпрозорими шторами альтанки. Але я таки милувався не стільки краєвидом, скільки захватом на дівочому обличчі.

– Це можна вважати, що сюрприз вдався? – у пів голосу запитав, нахилившись трохи до неї.

– Можна… – так само тихо видихнула вона, всміхнувшись мені.

– І що, навіть не порівняєш з тим…

– Не буду.

Потягнулась до мене і ледь чутно доторкнулась до губ. 

– Дякую…

Трохи розгубився, бо не розумів за що подяка, але припустив, що не розчарував її сподівання. Допоміг сісти за стіл. Вкотре помітив, що Уляна дивилася лише на мене, та й сам, раз за разом, повертався до неї. Сівши навпроти, деякий час почувався школярем, який якось незграбно поводився біля гарної дівчини.

– Меню обирав не я, але дуже рекомендували… – промовив щойно до нас підійшов офіціант й почав ставити перед нами нашу вечерю.

– Ти дійсно вважаєш, що на романтичній вечері важлива саме їжа? – з посмішкою запитала Уляна, від чого я на мить навіть розгубився.

– Але ж ніби Філіп з Вікторією…

– Валеро, то книжка і більшість читачок чекає саме цього. 

– Тобто, написане у твоїй книзі то більше під забаганки читачок?

І знову ось ця хитра посмішка, а разом з нею тепер ще й аналогічний погляд.

– Не все. Скоріш в мене ціль не стільки догодити читачкам, як трохи розвіяти їхні очікування досконалості, яка нічого не має спільного з реальністю…

– Чому? Вважаєш реальний світ настільки пропащим?

Уля стулила губи до купи, певно задумавшись над моїм запитанням.

– Люди хочуть бачити те, що бажають. Інакше вони тебе відштовхнуть. 

– Боїшся розчарувати їх, але все ж не полишаєш спроб змінити їхні очікування щодо реальності… Цікаво.

– Не так цікаво, як ця вечеря.

Офіціант нас залишив й лише тепер Уляна видихнула з полегшенням. Майже кожна її відповідь породжувала в мені нові запитання, але не хотів псувати цей вечір. Я таки дійсно вразив її, бо дівчина сяяла. Хоча, здається, що і я разом з нею. Трохи згодом, коли хлопці щось заграли в стороні, я всміхнувся до Улі й протягнув їй руку. 

– На танець погодишся?

– Можу відмовитись?

– Ні.

Всміхнувшись ще ширше, Уляна взяла мою руку й підвелась. Кілька разів доводилося танцювати з Ритою, тож кількахвилинний страх був цілком нормальним для мене. Втім, я щодуху намагався не показувати цього. 

– Розслабся, кучерик, – промовила Уля з посмішкою, подивившись на мене. – Своїм напруженням ти зламаєш мої пальці.

– О, вибач… Ненавмисно, чесне слово! 

– Так ти точно не вписуєшся в моїх героїв, тому порівнювати вас не буду.

– Ну хоч на цьому дякую.

– Та звертайся, раптом що, – вона знову так яскраво всміхнулась і вже наступної миті притулила голову до моїх грудей. 

Навіть якби мене не смикнуло прочитати її книжки, то й без них міг би сказати, що я таки подобаюсь їй. Це якщо назвати лише такими словами… Іншими боюсь, бо не знатиму, що з тим усім робити далі. Та й часу навряд чи їй би вистачило, аби дійсно закохатися в мене. Звісно, в мене важко не закохатися, але щоб аж так одразу… Улянині героїні досить чуйні, але розумів ще тоді, що ця чуйність належала саме їй, попри те, що підлаштовувала їх під своїх читачок. В цьому вони були незмінні.

Коли стемніло навкруги, засвітилися численні ліхтарі та гірлянди, якими  був прикрашений причал. Вечір став ще казковіший, а кожен ліхтарик відбивався в її очах, коли Уля дивилась на мене. Закохано та ніжно, наче від тієї зухвалої дикунки й місця не залишилося. І чим більше вловлював у її очах цих вогників, тим більше ставало боязко, бо розчарувати сподівання дівчини дуже не хотілось. Звісно, вона неймовірно гарна, наче й саму ретельно продумав якийсь автор; звісно ніжна та цікава у спілкуванні; так, навіть гарно цілується… Але ж це не дитяче кохання, через яке я з головою загруз у перегонах та книгах… Адже дівчата не люблять, коли їм роблять боляче. Тому я чудово розумів, хоча не всіма місцями одночасно, що мав би навіть не намагатись забути Риту коштом іншої… Можливо, якби ще не ось ця закоханість в блакитних очах, то мене б сумління так не муляло… Але сталося, як от тепер мав…

– Улян, – якось насторожено та тихенько промовив я над головою. Вона навіть не підводила її, а тихенько лиш мугикнула, продовжуючи повільно рухатися під легку мелодію. – Я дуже намагався зробити для тебе цей вечір особливим…

– Ти й зробив.

– Так… – тішило, доки думав, що для обох це лише гарна нагода прикрасити вечір та перебування на острові. – Але…