Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але щойно він наблизився до виходу, важкі дубові двері грюкнули перед ним з такою силою, що стіни здригнулися. Гул від удару розлетівся в усі сторони, наче відлуння грому.
Габріель різко зупинився, майже врізавшись у дерево.
А потім…
Хрипкий сміх.
Він не належав Мелісі. І не належав тій жінці з лісу.
Він лунав звідусіль і в той самий час із порожнечі, немов будинок сам насміхався з нього. Сміх був важким, глухим, ніби голос істоти, що не мала людського обличчя.
А потім він знову почув його.
Вірш.
Той самий старий, монотонний, холодний шепіт:
"В цьому домі — забуті тіні,
Душі крові твоєї рідні.
Скуті тут, між смертю й снами,
Свободи прагнуть крізь темні брами.
Ти один — останній ключ,
Скрижаль для втрачених, вирваних душ.
Якщо чуєш наш шепіт знову —
Готуйся змінити чужу основу."
Габріель зціпив зуби, сповнений люті та відчаю, і різко рвонув за дверну ручку.
Вона не піддалася.
Він стиснув її ще сильніше, потягнув на себе — нічого.
Він ударив двері плечем, намагаючись вибити їх. Вони навіть не здригнулися.
Це було неможливо.
Ці двері були старі, трухляві, вони повинні були піддатися хоча б трохи. Але зараз вони здавалися живими. Немов будинок сам утримував їх, не бажаючи його відпускати.
— Відкривайся, чорт забирай! — рикнув він, знову смикаючи їх щосили.
Двері залишалися нерухомими.
А в спину йому, наче зимний вітер, знову подув шепіт.
Габріель застиг, усе ще стискаючи дверну ручку, коли шепіт раптом змінився. Він більше не був хаотичним, не розчинявся в просторі безсенсовими фразами. Тепер він говорив.
І говорив йому.
Голос, холодний і тягучий, обгортав його, ніби сам будинок дихав йому у вухо:
"Не прагни вийти — шлях замкнено,
Для живих тут немає вікна.
Пустка тримає, пустка бере,
Тут смерть — це початок, життя ж не живе."
Габріель відчув, як по спині пробігли мурашки.
"Шукай не вихід — шукай свій слід,
Розгадка всередині, там, де твій світ.
Що втрачено — сковано, що кинуто — жде,
Тільки зрозумій, що реальним є."
Він відпустив дверну ручку й повільно відступив назад.
Це не було простою погрозою.
Це було правилом.
Його серце билося важко, здавалося, що цей голос говорив не просто слова, а відкривав йому щось, чого він раніше не помічав.
Виходу немає?
Це місце тримає його?
І розгадка всередині…
Габріель різко вдихнув, силуючи себе заспокоїтись. Якщо виходу немає… значить, є інший шлях.
Але який?
Габріель у відчаї опустився на коліна. Його груди тяжко здіймалися, думки металися, не знаходячи виходу. Якщо це місце — пастка, то як знайти в ній розв’язку? З чого почати пошуки?
Та раптом за спиною пролунав знайомий голос, легкий, насмішкуватий, з нотками дитячої грайливості:
— Гей, Гейб! Чого ти тут нюні розпустив?
Габріель різко обернувся.
Перед ним стояв Сапфір — маленький хлопчик з лукавою усмішкою, його очі блищали, як у дитини, що ось-ось виголосить якусь капость. Але в цій усмішці було щось неправильне, щось штучне. Вона була ніби намальована, награна, як маска, за якою ховалося щось інше.
— Не збирався мене пошукати? — протягнув він із удаваною образою. — Можливо, хоча б покликати?
Габріель на мить змовк, вдивляючись у знайомі, але водночас чужі риси.
— У мене були… сумніви, — нарешті вимовив він.
Награна усмішка зійшла з обличчя хлопчика, і він скривився, ніби йому зробили боляче.
— Розчарований, Гейб. Ох, як же я розчарований твоєю недовірою… — Сапфір хмикнув, але в його голосі не було тієї звичної легкої насмішки.
Габріель не відвів погляду.
— Просто я… дізнався дещо, — сказав він повільно.
— Авжеж, дізнався, — хлопчик розсміявся, і в його сміху вчувалася нотка чогось тривожного, майже загрозливого. — Ти думаєш, я цього не знаю? Ми ж одне ціле, пам’ятаєш?
Габріель стиснув кулаки.
— Можливо, ти й не є частиною мене.
Щось у виразі Сапфіра різко змінилося. Усмішка зникла, очі спалахнули чимось схожим на обурення.
— Ось як, — він нахилив голову, не зводячи погляду з Габріеля. Його голос звучав приглушено, ніби той ледве стримувався. — Ти й справді думаєш, що я не частина тебе?
Габріель не відповів.
Сапфір зітхнув, але не з полегшенням, а так, ніби його щось страшенно втомило.
— Я замучений твоєю недовірою, Гейб, — сказав він майже зі злістю. — Ти постійно вагаєшся. Постійно шукаєш відповідь, коли вона прямо перед тобою!
Його голос ставав дедалі гострішим.
Габріель не знав, чи він справді зробив помилку, чи навпаки — нарешті наблизився до правди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas», після закриття браузера.