Читати книгу - "Забудь-річка"

шляк би його трафив, «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь»? — питав Стах Петришин з Закарпаття.

— Бо наш Кеґерляйн — то є дер гроссе арш, а по-простому — велика дупа.

Хлопці, озирнувшись, чи бува немає десь начальства, весело гиготіли.

Оберштурмфюрер, або ж, за українським еквівалентом, поручик Кеґерляйн, як кістка, сидів у горлі сотні. Бо неприкрито ненавидів українців. Улюбленим його виразом був: «блєдес фольг», тобто дурний народ. Кожне публічне звернення до українських солдат довершувалося саме цією образливою фразою. Зенек навіть намагався поскаржитися через сотника Паліїва, який єдиний представляв інтереси українців у штабі. Але відповідь виявилася простою: Кеґерляйн і з німецькими солдатами розмовляє так само.

Треба сказати, що крім словесних образ улюбленою справою поручика були догани за порушення форми. Українці як один відрізали з формових штанів незручні лямки-помочі і замінювали їх на пояси — кому рідні привозили їх під час побачень-безухів, а хто позичав шкіряні ремені з кінської збруї або й навіть перешивав з відрізаних з цих же штанів дреліхових лямок. Начальству боротися з цим порушенням було непросто — адже кітель приховував від офіцерських очей цю маленьку деталь. Однак Кеґерляйн ніколи не лінувався віддати команду розстібнутися. І тоді упійманий порушник як мінімум разів двадцять лягав і підводився перед лавою. А якщо оберштурмфюрер був у поганому гуморі, справа могла дійти й до арешту.

Сьогодні зранку екзекуції лягання-вставання не уникнув і Степан — щоправда, не за пояс, бо до німецьких помочів призвичаївся ще коли був штрафником, а за розстібнутого ґудзика.

— До слова, по що той вар’ят до тебе вчепився? — спитав Зенек.

Степан знизав плечима:

— Хіба тільки до мене?

— Хлопи казали, що, як від тебе йшов, шипів: «фердамт дезартьор».

— Значить, поцікавився моєю справою.

— Ти тримай си обережно. — Зенек стурбовано похитав головою. — Вни вчора Мишка під арешт взяли. Ніби хтось здав, що він — жид.

Усі знали, що Мишко Крумпель пішов у дивізію, щоб не трапити до кацету, бо мав маму-єврейку. Знали всі, крім німців, тому хлопець спокійнісінько носив форму ваффен СС і вважався галицьким українцем чи, як казали німці: східним тірольцем — хоч і вояком другого сорту, але все-таки не в’язнем концтабору. І от учора все раптом скінчилося.

— Хто здав? Свої?

Зенек знизав плечима:

— Ніби ні. Наші роблят ревізію.

«Наші» — так він звав мережу Організації українських націоналістів, яка з першого дня закріпилася у Дивізії та тримала зв’язок з українським підпіллям. Бо кожен свідомий дивізіянт знав — він тут для того, щоб завтра створити армію незалежної України, вишколену та організовану. Це теж, до речі, дивувало Шагуту. Як, скажіть, можна тримати стільки людей у єдиному переконанні? Оно, яку владу мали комуністи, а все одно люди потайки думали своє. Тому й дезертирство у червоних було просто неймовірним, надто у перший рік війни.

Від неприємної звістки щодо Крумпеля поза шкірою забігали мурахи. Якщо про Мишка довідалися, хоч як ховався… До того ж оберштурмфюрер заліз у справу і називає його, Шагуту, дезертиром… Здається, краще все-таки було залишатися на передовій під обстрілом чи навіть вийти сам на сам із танком. А проте, це лише здається — у шанцях все виглядає зовсім інакшим.

Степан у спілкуванні з товаришами «тримав си обережно», намагаючись не занурюватися у деталі своєї біографії. Така поведінка знаходила розуміння, бо дороги, що вели до Дивізії, часто були досить звивистими. Крім того, Шагута користувався особливим авторитетом як фронтовик та друг Зенека.

Втім, на війні, як на війні — і на фронті, і на навчанні небезпека чигає за кожним поворотом.

Вони шикувалися на подвір’ї, вдягнуті по формі «А».

Ще кілька хвилин тому стояли тут-таки вдягнуті у комплект «Б», зі зброєю, готуючись рушити на вишкіл, але виявилося, що старшини влаштували сьогодні курсантам максенбаль — тренування з перевдягання і зміни оснащення. Щойно закінчували шикування в одному виряді, тут-таки лунала команда, і всі мерщій бігли перевдягатися, щоб знову вишикуватися перед дверима казарми.

Усе це було б не так погано, коли б минулої ночі не відбувалися маневри — кулеметників навчали за звуком у пітьмі визначати, скільки людей, на якій відстані і куди рухаються щоб вміли навпомацки встановити відповідний приціл. Тому на сон залишилося три години, а зранку — це дурне перевдягання. Та ще й під особистим наглядом поручика Кеґерляйна — видатного фахівця з форми.

Під час навчання у таборі Степан дуже просунувся у вивченні колоритної львівської лайки — адже мешканців міста Лева, що їх вистачало у сотні, вирізняла особлива майстерність у цій справі.

— Най би ті нагла кров заллєла! — цідив зараз крізь зуби один.

— Холєра ясна! — коментував нову команду інший.

— Курва в дупу пердольона! — знаючи, що командири розуміють лише німецьку, ніхто не крився, викидаючи свої емоції.

А проте будь-якому навчанню врешті настає край, і після показового «гінлєґен-ауф» для тих, хто запізнився, чота рушила-таки на стрільбище.

Польська осінь холодна, але на щастя суха, приймала стрільців у свої обійми і дихала в потилиці парою з вуст задніх у колоні.

— Українер! Айн лід! — почулася команда цуґсфюрера Берґера.

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, — уточнив з передньої лави Зенек.

Назву пісні повторила кожна шерега, і коли інформація дійшла останньої, ззаду прозвучало:

— Лід дурх!

Тепер знов настала черга передніх. Зенек високим голосом задав основний тон, і тоді хлопці поруч синхронно скомандували:

— Три-чотири!

Кілька десятків голосів вступили одночасно:

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, ще до днини дві години, а він марширує...

У Дивізії починали співати хором, без заспіву. Вступити разом та ще й в одній тональності було не просто, але це виховувало відчуття ліктя. Дивізійники полюбляли пісні Січових Стрільців, пластунські, або й жовнірські, як, наприклад, та, що її горлали зараз. Степан ніколи не знав, що у минулій війні воювали окремі українські частини, а тим більше гадки не мав про юнацькі національні організації, через які пройшла більшість його теперішніх товаришів. Тому, зрозуміло, ніколи не чув цих пісень. А проте швидко засвоїв основний репертуар і залюбки підтягував стрілецьку «Ой, у лузі червона калина», пластунську «Гей гу, гей га» або навіть новоскладену «Марширують добровольці, як колись ішли стрільці».

На відміну від оберштурмфюрера, чотовий добре ставився до українських пісень. Це був простий хутірський німака, який досяг, здається, свого максимуму, дослужившись до звання гавптшарфюрера. Не освічений,