Читати книгу - "Забудь-річка"

по-армійському грубий, проте не злісний і не аж надто затятий на власній арійській зверхності.

Осінь цього року видалася надзвичайно гарною — дерева не хотіли жовтіти водночас, а робили це поступово, знизу догори, так що верхівки довго залишалися по-весняному зеленими, і розмаїття жовтого, багряного та зеленого радувало око, щоправда водночас збивало приціл при стрільбі.

На полігоні усе велося як зазвичай — наче й не було позаду безсонної ночі. Кількакілометровий марш, потім з ходу окопування. А проте після перевірки останнього окопу — чи відповідає він вимогам інструкції, чота отримала-таки право на перекур.

Сонечко розтопило іній на пожовклій траві, а от викопана земля була натомість сухою, тому усі як один примостилися на свіжонакиданих брустверах.

Біля Зенека, як завжди, кучкувалися Стах і Богдан. Стах, попри те, що переважав за віком, вдачею був відчайдушніший, навіть авантюрний. І цього разу умовляв друзів разом податися до пуфу — дивізійного борделю.

— Там є файні кобіти. Бігме.

Молодші опускали очі — релігійне та родинне виховання не дозволяло їм користуватися сексуальними послугами, що були гарантовані воякам СС. Треба сказати, що сам факт існування пуфу у Дивізії лоскотав нерви усім чоловікам. На перекурах розповідалися легенди про бурхливі романи з молодими польками, які там працювали — кожен із завсідників борделю вибирав собі якусь одну, вважав її своєю любкою, сумував і подеколи навіть ревнував, коли та відмовлялася від побачення з ним, бо була зайнята з іншим. Ті ж, хто не хотів або не наважувався відвідувати пуф, давали собі іншу розраду — у весь голос заводили сороміцьку «Мала мати одну доню, не пускала її на волю», коли колона проходила маршем десь поруч.

— Може, ти, Стефане, зі мнов?

— Може, — відповів Шагута. — Але я краще на ці гроші в естонців пива куплю.

Не можна сказати, щоб жіноче питання було йому байдужим і не примушувало кров швидше бігти жилами. Просто він був з тих чоловіків, кого не вабить настільки вже відверта у своїй продажності любов. Що ж до пива, то воно тут було таким собі маленьким гріхом масового вжитку. Сусідам — естонській частині СС — пиво видавали на бецугшайн, тобто на пайок, і вони залюбки продавали надлишки сусідам-українцям.

— То ще скорше ходім зі мнов. Я ті навчу, і на пиво собі заробиш. — Стах загадково підвів очі.

— Гадаєш, то такий вар’ят, що йму дівки заплатят? — серйозно поцікавився Зенек.

— Дівки не заплатят, вермахт заплатит. У вермахта ніц нєма того пуфа. А до есесів їм не вольно. Маю приятеля з вермахту — старшину. Він такий, як ото ти. Ви сі одяг поміняєте на час. Він тобі — гроші. А ти мені — пива.

— Йой! — зрадів Зенек. — Я так си то уявляю: стоїть наш Стефко у вермахтовому однострої, аж тут — оберштурмфюрер Кеґерляйн.

— Тьху ти! — Степан стрільнув недопалком. — Наврочиш.

Хлопці засміялися.

Після перекуру розпочалися тренування з ближнього бою. Цуґсфюрер пояснював правила прицілювання на бігу, коли противник так само біжить назустріч. Розбилися на дві лави і почали з ревом збігатися і розбігатися знову, намагаючись тримати приціл. Чоботи ослизалися на мокрій траві, і рушниці гойдалися як несамовиті.

За цим перейшли до вправ з бою на багнетах.

Степан, який майже два роки відбув на передовій, особливо не любив подібних навчань. Мало того, що йому самому ніколи не доводилося ходити у багнети, так ще й усі фронтовики на марші перш за все викидали саме цю частину амуніції, як абсолютно непотрібну. Адже побачити лаву ворога так близько — страшний сон будь-якого піхотинця. І якщо з тобою справді трапиться подібне — тут уже жоден багнет не допоможе.

Опинившись у парі із фронтовим побратимом Зенеком, Степан лише для проформи помахував блискучим лезом, аж поки почулося:

— Ахтунґ!

Усі опустили кріси та виструнчилися, бо до місця тренування наближався оберштурмфюрер Кеґерляйн.

— Таки наврочив, — плюнув крізь зуби Степан.

— Зараз почнеться, шляк би його трафив, — промимрив і собі Зенек.

І справді почалося. Тепер полювання ішло не на пояси, а на протигазні сумки. Вічно голодні хлопці, хто мав таку можливість, брали з собою на маневри харчі — бутерброд з салом чи шинкою, або й просто хліб. І найзручнішим місцем для схову додаткового пайка служила протигазна сумка. Саме це страшне порушення статуту було зараз ціллю навіженого оберштурмфюрера.

Після доповіді Берґера усіх курсантів вишикували і пролунала команда вдягти протигази. А після цього ревізії піддалися сумки.

У п’ятьох стрільців знайшли незаконні харчі, і всіх їх вивели перед лавою. Шостим наказ вийти отримав Степан, хоча його сумка була абсолютно порожньою.

Лаві дали команду зняти протигази, а шістка «щасливчиків» слухняно падала у пилюку та зводилася на ноги, аж поки голос Кеґерляйна сів від утоми. Потім усіх знову вишикували.

Оберштурмфюрер оголосив, що українці тільки і думають, як набити живіт, що вони — дурний народ, не хочуть вчитися воювати, але він, оберштурмфюрер Кеґерляйн їх таки навчить. Далі він взяв кріса у найближчого стрільця і скомандував:

— Шице Шагута!

— Яволь! — зробив крок з лави задиханий після «гінлєґєн-ауф» у протигазі Степан.

Кеґерляйн знову звернувся до лави і пояснив, що зараз він покаже, чим справжній бій на багнетах відрізняється від балету, який тут влаштували ліниві українці.

«Що він замислив?», — спитав себе Степан. Але вони вже стояли навпроти, націливши багнети один на одного.

— Беґіннт!

Блискуче сталеве вістря дивилося просто в очі. Степан нерішуче переступив на місці. Він не розумів, на якій межі збирається зупинитися оскаженілий Кеґерляйн.

— Оффензів! — скомандував обершурмфюрер.

Звичайно, Степан і не думав, що може бойовою зброєю по справжньому атакувати офіцера, тому махнув рушницею вперед аби як, але противник явно був іншої думки про цю дуель, а тому, відбивши першим рухом кволий напад, другим всадив багнета просто у груди українця.

— А ми тобі пива принесли! — до вікна шпиталю зазирав усміхнений Зенек.

Степан сів на сіннику. Він уже міг підвестися, не стогнучи від болю при кожному русі, а значить справи просувалися на добре. Треба сказати, що як на такий удар, відбувся він достатньо легко — неглибокі різані рани зліва на грудях та на руці під пахвою. На фронті це називали подряпиною.

Врятувала Степана саперна лопатка, яку він за фронтовою звичкою завжди встромлював за пояс так, щоб прикрити груди. Багнет ковзнув по її поверхні, завернув убік і