Читати книгу - "Віннету І"

Як я вже казав, він ішов услід за батьком. З-за кущів він побачив мене схиленим над Інчу Чуною, який лежав нерухомо і на його обличчі була кров. Не роздумуючи, Віннету кинувся на мене з прикладом, але, на щастя, влучив лише по плечу. Потім він відкинув геть зброю, витягнув ножа і знову кинувся на мене.

Моє становище було жахливим. Від удару все моє тіло заніміло, а руку взагалі відняло. Я б радо все пояснив Віннету, але на це не було часу, тож мусив захищатися. Він ударив мене ножем у груди, і цей удар міг влучити мені в саме серце. Але я спромігся лише на те, щоби відхилитися убік, і ніж потрапив у мою ліву нагрудну кишеню, вдарився об бляшану коробку, в якій я носив папери, а потім, сковзнувши, пробив мені підборіддя, досягнувши язика. Віннету знову атакував мене з ножем. Страх смерті подвоїв мої сили. Але я міг скористатися лише однією рукою, а він уже майже лежав на мені. Тож я схопив його так сильно за праву руку, що він від болю випустив ніж. Потім я потягнув його за лівий лікоть через себе, і тепер він змушений був відпустити моє горло, щоби не зламати власної руки, тоді я зігнув ноги і нахилився вперед. Віннету впав на землю. А наступної миті вже я лежав на його спині зверху — так само, як перед тим він лежав на мені.

Головне було не дати йому піднятися, бо він би мене вбив. Одним коліном я притис його ноги, другим — руку, а правою рукою схопив за шию. Він намагався знайти єдиною вільною рукою ніж на землі, але, на щастя, марно. Ми почали боротися. Тільки подумайте — я бився із самим Віннету, якого ще ніколи ніхто не перемагав до мене: його м’язи були залізними, а все тіло — гнучким, немов у змії! Тепер у мене був час на розмову, і кількох слів було б цілком достатньо. Але з мого рота струменем текла кров, а коли я зробив спробу заговорити скаліченим язиком, то зміг видати лише незрозумілі звуки.

Віннету з усієї сили намагався скинути мене зі себе, але я не піддавався. Він почав хрипіти, і хрипів усе сильніше. Щоб він не задихнувся, я на мить послабив руку на його шиї, і він відразу ж підвів голову. Це дало мені можливість виконати задумане — я двічі швидко вдарив його кулаком, і Віннету знепритомнів. Я переміг цього непереможного індіанця. Бо те, що я вже одного разу кинув його на землю, не рахується, адже тоді між нами не відбулося бійки.

Я глибоко вдихнув, намагаючись не заковтнути крові, якої мав повен рот. Тож я широко відкрив його, щоби та кров витекла. З рота лилася цівка завширшки з палець. Я спробував було підвестися, але почув над собою розлючений індіанський вигук і дістав удар по голові. Перед очима все попливло.

Коли я знову отямився, то надворі був уже вечір. Так довго я пролежав без тями. Спершу мені примарилося, що я потрапив у колесо млина. Воно не могло обертатися, бо я йому заважав, а вода стікала по мені, і її сила все більше стискала мене, ніби мала перемолоти. Усе моє тіло боліло, особливо голова і ліве плече.

Поволі я збагнув, що це не було марення, але й не дійсність. Шурхіт долинав не від води. Шуміло у мене в голові від удару, після якого я знепритомнів. А плече боліло не від колеса млина, а від удару прикладом Віннету. Кров усе ще стікала мені в горло. Я міг би захлинутися нею. Почувши це жахливе булькотіння, я отямився і зрозумів, що булькотіло в мені.

— Він поворухнувся! Дякувати Богу, він поворухнувся! — почув я крик Сема.

— Ось він розплющив очі! Він живий, живий! — додав Вілл Паркер.

Я й справді розплющив очі. Але те, що я побачив, не надто мене втішило. Ми були на місці колишнього бою. Довкола горіли приблизно двадцять вогнищ, біля яких сновигали десь п’ятсот апачів. Багато з них були поранені. Неподалік я побачив і чимало трупів. Вони були поділені на дві частини — апачі та кайова. Як я довідався згодом, переможці втратили одинадцять, а переможені — тридцять воїнів. На землі лежали полонені кайова, всі міцно зв’язані. Серед них був і Танґуа. Ніхто не втік.

Неподалік я помітив тіло ще однієї людини, витягнуте в неприродній позі у формі дуги. Так раніше катували людей. Це був Раттлєр. Апачі зумисне зв’язали його так, аби завдати побільше болю. Він жахливо стогнав. Його ж друзі всі були мертві. Їх убили відразу ж, а його самого залишили живим тільки для того, щоб убивати повільно, завдаючи мук, — як убивцю Клекі-Петри.

Мені також зв’язали руки й ноги, як і Стоунові з Паркером, що лежали ліворуч від мене. Праворуч лежав Сем Гоукенс. Його ноги також були зв’язані. Його праву руку прив’язали до спини, а ліву чомусь залишили вільною.

— Дякувати небесам, сер, що ви отямилися! — сказав він і з любов’ю погладив мене по лиці лівою рукою. — Як же трапилося, що вас побили?

Я хотів відповісти, але не зміг, бо рот був повен крові.

— Виплюньте кров! — наказав Сем.

Я так і зробив, але зміг промовити лише кілька слів, які важко було розпізнати, і мій рот знову наповнився кров’ю. Через таку велику втрату крові я був смертельно блідий, тож відповідав короткими словами і так тихо, що Сем ледь зрозумів мене.

— Інчу Чуна бився… Віннету прийшов… ударив ножем, рот…