Читати книгу - "Віннету І"

Усі слова поміж тим потонули в крові: тільки тепер я зауважив, що лежу в калюжі крові.

— Боже мій! — здивувався Сем. — Хто б міг подумати! Ми б радо здалися, але апачі не слухали нас. Тому ми втекли у кущі, щоби перечекати, поки вляжеться їхня лють, качка б мене копнула. Ми думали, що ви зробили те саме і шукали вас. Але коли не знайшли, то я виповз на край чагарнику, щоби пошукати вас. І я побачив групу індіанців, які завивали над Інчу Чуною і Віннету, що лежали на землі і здавалися мертвими, але незабаром отямилися. А ви лежали поряд, мов мрець. Це мене так налякало, що я відразу ж витягнув туди, до вас, Діка Стоуна і Вілла Паркера, щоби подивитися, чи ви ще живий. Але нас відразу ж схопили. Я сказав Інчу Чуні, що ми — друзі апачів і вчора ввечері збиралися визволити полонених вождів. Але він тільки висміяв мене, тож моя ліва рука залишилася вільною лише завдяки Віннету, щоби я міг допомагати вам цією рукою. Саме він перебинтував вам горло, і якби не це, то ви б так і не отямилися, а стекли би кров’ю. Рана глибока?

— Крізь язик… — пробелькотів я.

— Чорт! Це небезпечно. У вас почнеться гарячка, яку мало хто витримує. Краще б це трапилося зі мною, аніж із таким хлопчиськом, який раніше бачив кров хіба що в ковбасі. Більше ви ніде не поранені?

— Удар прикладом… голова… плече, — прошипів я.

— То вас ще й ударили? Я думав, тільки ножова рана. Тоді у вас, мабуть, жахливо болить голова. Але це минеться. Головне, що з неї не вибили тієї дрібки розуму, що ви мали. Найбільша небезпека — це поранений язик, який не вдасться перемотати. Я буду…

Далі я не почув, бо знову знепритомнів.

Коли отямився, то відчув, що можу рухатися. Я почув стукіт копит численних коней і розплющив очі. Я лежав на шкурі вбитого мною ведмедя. З неї зробили щось на зразок гамака і закріпили поміж двома кіньми, які везли мене. Але я так глибоко був занурений у хутро, що міг бачити лише голови цих коней і небо, більше нічого. Сонце нещадно палило мене своїм промінням, і цей вогонь розливався по моїх жилах, ніби розплавлений свинець. Мій рот набряк і знову наповнився кров’ю. Я хотів було виплюнути її, але не зміг поворухнути язиком. «Води! Води!» — хотів крикнути я, але не зміг видати жодного звуку, ба навіть шепоту. Тож я сказав собі, що це кінець, і намірився, як це слід робити кожному вмирущому, подумати про Бога і про те, що чекає нас у потойбічному світі, але знову знепритомнів.

Згодом я бився з індіанцями, бізонами, ведмедями, їхав верхи висушеним степом, довгі місяці плив у безкрайому морі — усе це був наслідок гарячки, у якій я довго змагався зі смертю. Іноді я бачив перед собою пару темних оксамитових очей — очей Віннету. Потім я помер, мене поклали у саван і поховали. Далі я чув, як на мою могилу кидали землю, і пролежав у могилі цілу вічність, аж поки одного разу моя труна не відчинилася сама собою, і я побачив над собою ясне чисте небо. Труна зникла. Чи ж то правда? Я торкнувся долонею свого чола і…

— Алілуя! Алілуя! Він воскрес із мертвих, він воскрес! — радісно кричав Сем.

Я повернув на голос голову.

— Ви бачили? Він торкнувся долонею чола, а потім самостійно повернув голову? — продовжував Сем.

Він нахилився наді мною. Його обличчя аж сяяло від захоплення. Я побачив це навіть попри густу бороду.

— Ви впізнаєте мене, сер, любий мій, впізнаєте? — питав він. — Ви розплющили очі і поворухнулися. Отже, ви знову живий. Ви впізнаєте мене?

Я хотів відповісти йому, але не міг: по-перше, через виснаженість, а по-друге, через те, що язик лежав у мене в роті важкий, мов олив’яний. Тому я лише кивнув.

— А чи чуєте мене? — продовжив він.

Я знову кивнув.

— Ви тільки погляньте на нього… бачите… дивіться!

Тут його обличчя зникло, а натомість з’явилися обличчя Стоуна і Паркера. У них обох були сльози на очах. Вони хотіли було заговорити зі мною, але Сем відіпхнув їх убік.

— Дайте мені поговорити з ним!

Він узяв обидві мої долоні у свої, притиснув їх до місця на своїй бороді, де мав би бути рот, і запитав:

— Ви голодний, сер? Хочете пити? Ви зможете щось з’їсти або випити?

Я похитав головою, бо не мав жодної потреби у їжі чи питві, мене охопила така слабкість, що навіть ковтнути краплю води було понад силу.

— Ні? Справді ні? Боже, та невже ж таки ні? Ви хоч знаєте, як довго вже лежите?

Я знову похитав головою.

— Три тижні, три повних тижні! Тільки подумайте! Ви ж нічого не знаєте про те, що трапилося після вашого поранення і де ви тепер. У вас була страшенна гарячка від рани, ви заціпеніли й лежали нерухомо. Апачі вже хотіли поховати вас. Але я не повірив у вашу смерть і так довго їх просив, аж поки Віннету не поговорив зі своїм батьком, і той дозволив поховати вас аж