Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Лада бігла за ним так швидко, як тільки могла у свої неповні шість років. Бігти по розкислому від жовтневих дощів нічному лісі було до неможливості важко, а з дитиною, що бовталась у його руці, тим більше. Дивувало, що вона бігла мовчки: ні криків, ні схлипів. Тільки сопіла. Спотикалась, падала, повисаючи на його руці, й знову бігла. А він вже чув погоню. Там були нав’ї, тому так швидко узяли слід, і все, що він міг зробити, це відволікти їх на себе, змусивши дівча бігти в інший бік.

Тільки, коли присів поруч з нею, він навіть у темряві побачив покусані до крові губи дитини та перелякані очі, з яких стікали сльози. Коли вона почула, що далі повинна бігти сама, в її погляді застиг жах, який став згодом його власним. Він тоді не їй – він собі заприсягся, що знайде її будь-що.

Ігорю вдалось відвести переслідувачів і навіть розправитися з ними. Щоправда, ледве вижив. Йому пощастило перехопити волю оморочниці, завдяки чому й отримав перевагу. Саме вона й довела його, хоч і під примусом, до порога. Перетнувши межу, він втратив свідомість і, якби вчасно його не знайшов Власій, втратив би і життя. Два тижні він бовтався між життям та смертю. Два тижні в маренні він бачив її очі й, як тільки зміг стати на ноги, зайнявся пошуками. Та дощі вже змили усі сліди. Ніяких відомостей. Лада, як крізь землю провалилась. Він знав тільки одне: вона жива, інакше б артефакт почорнів.

Тоді з ним і вийшов на зв’язок дід, що взнав через Власія про загибель сина й неприйнятої ним невістки. Ігор насилу переступив через свою гордість й пішов на контакт, тому що треба було точно знати: чи не знайшли Ладу інші? Та й він нічого не зміг знайти.

Потяглись чотирнадцять років пошуку, останні чотири з яких – дівчисько було в нього під носом. Адже бачив ті очі, відчував, як його накрило, та так і не зрозумів, поки вона до кулона не торкнулась. Та й тоді не одразу повірив: відомості про Лєру не збігалися з Ладою… А зараз вона сидить і злиться: на нього і, можливо, на долю, що її вже дістала.

Сани зупинились біля Льодового містечка. Ігор зсадив дівчину й махнув друзям:

– Знайдете нас тут!

Ті кивнули й поїхали, а він потяг Лєру до найближчої лавки:

– Лєр, не сердься.

Вона повернула до нього голову й обдала крижаною хвилею схолоднілих очей:

– Яке це має значення?

– Велике.

– Для кого?

Ігор обійняв її за плечі й розвернув до себе:

– Для мене, Лєра.

– Мені так не здалось, – спробувала вона відвернутись, та він утримав.

– Лєрка, я знаю, як це виглядає. Ти потрапила до чужого, дивного, незрозумілого світу. Поруч – тільки людина, яка чотири роки тебе діставала, а тепер і зовсім припер до стінки заявою, що через три місяці – хочеш-не хочеш – вийдеш за мене заміж. Я тягаю тебе за собою, приймаю за тебе рішення, обмежую, та в мене насправді нема інших можливостей захистити тебе. Не у камері ж, дійсно, тебе зачиняти!

Лєра вивернулась з його рук:

– По-моєму, це був би найідеальніший варіант: нікому нічим не докучала б, – ледь не прогарчала вона.

Ігор спіймав її за передпліччя та притяг до себе спиною:

– А ти не думала, що мене все влаштовує? Я б тільки небезпеку, що тобі загрожує, виключив з цього списку. І, так, з приводу – вийти за мене заміж – я серйозно. Силоміць, звісно, тебе ніхто тягти не буде, хоча, – він схилився до її обличчя, намагаючись вловити погляд дівчини, – я ще подумаю над цим.

Лєра, сердито пирхнувши, смикнулась, та він знов втримав її:

– Добре, Лєр. Сьогоднішній день потерпи, а далі будеш сама вирішати, куди іти, їхати, бігти, чи що там робити.

Вона скинула голову, вдивляючись в нього, і обличчя її все ще мало вираз незадоволення:

– Цікаво: а як я буду приймати рішення, якщо нічого тут не знаю?

Ігор здвигнув плечима:

– Я буду озвучувати, а ти – вибирати, – він ткнувся носом в кінчик її носа. – Домовились?

Дівчина втупилась перед собою, склавши руки на грудях. Він схилився до її вуха:

– Обмірковуєш, як протягти ще які-небудь підпункти у домовленість?

Лєра важко зітхнула:

– Дивлюсь, як люди на ковзанах стоять.

В нього з душі відлягло:

– Ходім до лавки. Я все поясню.

Ігор допоміг дівчині перевзутись й перевзувся сам, після чого почав пояснювати:

– Спробуй «завалити» ноги ліворуч-праворуч.

Лєра похитала ногами у різні боки і з подивом подивилась на нього:

– Це для чого?

– Щоб ти запам’ятала, як робити не треба. Тримай ноги рівно. Тобі буде здаватись, що вони хитаються, роз’їжджаються, а рівновага неможлива. Та це тільки здається. Зараз просто постав ковзани паралельно одне одному. Твоє завдання, для початку, так їх і тримати. Везти тебе буду я, а ти звикай утримувати ноги, щоб вони не бовтались у різні боки, – він здійняв на неї очі й посміхнувся. – Поки все.

Дівчина поморщилась:

– Справді?! А чому мені здається, що все не так просто, як прозвучало?

Ігор хитро підморгнув їй:

– Тому що тобі це лиш здається.

Він підвівся, поставив один свій ковзан перпендикулярно її ковзанам, щоб ноги з незвички вперед не поїхали, забезпечивши їм тим самим далеко не епічний політ на землю, й подав руку:

– Підіймайся.

Лєра сторожко підвелась. Її ноги трохи затремтіли й вона учепилась в його передпліччя:

– Якщо я хоч раз впаду, я стільки підбажань протягну у домовленість, що ви…

– Хто? – миттєво обірвав він її. – Ще раз викнеш, і я тебе покусаю.

В напівтемряві цієї північної ночі, очі дівчини сяйнули дивовижно синім полум’ям, що несподівано збіглося зі спалахом небесного сяйва, змусивши Ігоря зачаровано втупитись в них і забути про що він там казав. Їхні погляди злились. Завмерши, схоже, Лєра також забула, чим збиралась погрожувати за своє потенціальне фіаско. Час теж завмер і, здавалось, що саме у цій точці їх особистого простору він став нерухомим. Невідомо, скільки б вони ще так простояли, якби Лєра раптом не смикнулась: