Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

у нових хазяїв. Німецького суперагента А-54 тим часом відправляють до Маутгаузену, де йому, як Шехерезаді, вдається все відтягувати й відтягувати свою страту. На жаль, мало хто мав про запас стільки казок.

Ата Моравець і його батько, Анна Малінова, наречена Кубіша, дев’ятнадцятилітня Лібена Фафек, наречена Ґабчика, імовірно вагітна, разом із усією своєю родиною, Новаки, Сватоші, Зеленки, Піскачек, Ходл — я стількох іще забув! — православний священик із церкви Святих Кирила й Мефодія разом з усім церковним причетом, мешканці Пардубіце, усі ті, хто виявився так чи інакше причетним до допомоги десантникам, були арештовані, депортовані, розстріляні, задушені в газових камерах. Учитель Зеленка, коли його прийшли арештовувати, встиг розгризти ампулу із ціанистим калієм. Пані Новак, мати дівчинки із велосипедом, кажуть, збожеволіла, перш ніж її разом із дітьми відправили до газової камери. Дуже небагатьом вдалося, як консьєржеві будинку, де мешкали Моравці, прослизнути у крихітні вічка розставленої ґестапівцями сітки. Навіть Бевзь, песик, опікуватися яким Вальчик доручив дружині консьєржа, помер начебто від туги за господарем. Коли ще Вальчик ходив на розвідини, пес завжди бігав разом із ним. Але ж треба додати ще всіх тих, хто взагалі не мав жодного стосунку до вбивства Гайдріха: заручників, євреїв, політичних в’язнів, страчених заради помсти, цілі села, Анну Марущакову та її коханця, чиє невинне листування спричинило винищення Лідіце, а також сім’ї десантників, єдиним злочином яких були родинні зв’язки з диверсантами. Кубішів і Вальчиків цілими групами відправляли до Маутгаузену, де всіх труїли в газових камерах. Лише Ґабчикова родина — батько й сестри — уникли смерті завдяки своїй національності: Словаччина була сателітом Райху, однак не окупована німцями, і, прагнучи зберегти бодай подобу суверенітету, не наважилася стратити своїх громадян, навіть на догоду грізному союзнику. Проте загалом наслідком замаху на Гайдріха стала загибель сили-силенної людей, хоча, як повідомляють, усі, кого судили за допомогу десантникам, мужньо заявляли просто в обличчя суддям-нацистам, що ні про що не шкодують і пишаються тим, що помруть за свою країну. Моравці не виказали свого консьєржа. Фафеки не зрадили Оґоунів, і ті також урятувалися. Ось майже і все, що мені хотілося розповісти про цих чоловіків і жінок доброї волі; те, про що я прагнув не забути сказати, нехай навіть і незграбно. Зрештою, незграбність завжди притаманна всім, хто віддає шану чи висловлює співчуття.

Сьогодні Ґабчик, Кубіш і Вальчик — національні герої у своїх країнах, де пам’ять про них шанують і бережуть. Прізвищем кожного названо по вулиці недалеко від місця замаху, а в Словаччині є навіть невелике село, яке називається Ґабчикове. Їх посмертно далі підвищують у званнях (здається, тепер вони всі капітани). Ті, хто їм допомагав прямо чи непрямо, не такі відомі, і я, змучений недоладними зусиллями віддати належне цим людям, страждаю від почуття провини перед сотнями, тисячами тих, кому я дозволив померти безіменними, однак мені хочеться вірити, що люди існують, навіть якщо про них не говорять.

252

Найвідповіднішим ушануванням пам’яті Гайдріха нацистами була не промова, виголошена Гітлером на похороні свого ревного прислужника, а мабуть, ось це: у липні 1942 року з відкриття таборів Белжец, Собібор й Треблінка розпочалася програма винищення польських євреїв. У її рамках з липня 1942 до жовтня 1943 року загинуть понад два мільйони євреїв і близько п’ятдесяти тисяч циган. Програмі дали кодову назву «Акція Райнгард».

253

Цікаво, про що думав чеський водій за кермом свого фургона того ранку в жовтні 1943 року? Він мчить звивистими празькими вулицями, тримає цигарку в зубах, а голову його, мабуть, переповнюють клопоти. Він чує гуркіт позаду, в багажному відділенні: це дерев’яні ящики з вантажем ковзають по підлозі й ударяються об стінки фургона на кожному повороті. Може, він запізнюється, а може, хоче якомога швидше покінчити зі своєю роботою, щоб перехилити з друзями по чарчині, але їде він швидко, а дорога слизька: випав сніг. Тому він не бачить маленького світлявого хлопчика, що біжить тротуаром. Коли хлопчик кидається на дорогу, раптово, як можуть тільки діти, водій гальмує, але вже пізно. Фургон вдаряє дитину й відкидає на узбіччя. Водій поки не знає, що вбитий ним хлопчик — це Клаус, старший син Райнгарда й Ліни Гайдріхів. Не знає він і того, що за цю фатальну мить неуважності його депортують.

254

Пауль Тюммель, він же Рене, він же Карл, він же А-54, зумів вижити в Терезіні до квітня 1945-го. Але тепер, коли війська союзників підходять до Праги, нацисти евакуюються з країни й не хочуть лишати незручних для себе свідків.

Коли за ним приходять, щоб відвести на розстріл, Тюммель просить свого співкамерника, якщо випаде нагода, переказати вітання полковникові Моравцю і додає:

— Скажіть, що для мене було справжнім задоволенням працювати із чехословацькою розвідкою. Шкода, що все мусить завершитися так. Але я втішаю себе тим, що всі наші зусилля виявилися не марними.

Це послання передадуть.

255

— Скажіть, як ви могли зрадити своїх товаришів?

— Гадаю, ваша честь, ви вчинили б так само заради мільйона марок.

Учасники Опору арештували Карела Чурду поблизу Пльзеня в останні дні війни. Він постав перед судом і був засуджений до страти. Чурду повісили 1947 року. Сходячи на ешафот, він брудно насміхався з ката.

256

Моя оповідь закінчується, і книжка теж мала б закінчуватися, але виявилося, що з такою історією неможливо розпрощатися. Знову винен батько. Він телефонує мені, щоб зачитати текст, який побачив у Музеї людини на виставці, присвяченій нещодавно померлій антропологині й учасниці Опору, яка пройшла Равенсбрюк, Жермен Тійон. Ось що прочитав мені батько: