Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Їхні тьмяні очі, випалені часом, здавалися глибокими проваллями, що спостерігали за кожним їхнім рухом. Ледь помітні тріщини на фарбі створювали ілюзію руху, ніби обличчя спотворювалися в темряві, щойно на них не дивилися.

— Звідки саме ти чув голос? — запитав Сапфір, розриваючи гнітючу тишу.

Габріель повільно підняв руку й вказав на одні з закритих дверей. Важкі, дерев'яні, вкриті тонким шаром пилу, вони здавалися непорушними, мов древня печатка на чомусь, що не мало бути відкритим.

Вони підійшли ближче, і на мить нічого не сталося.

Жодних звуків.

Жодних голосів.

Тільки важке повітря, що здавалося густішим, ніж мало б бути.

А потім...

З глибини будинку, з-за дверей, щось прошепотіло.

— Зайди... зайди... побач...

Голос був не таким, як ті шепоти, що вони чули раніше. Він був грубішим, різкішим, у ньому відчувалася хрипота, наче він належав комусь, хто говорив із потойбіччя, крізь розірвану тканину реальності.

Атмосфера навколо змінилася миттєво.

Повітря стало важким, гнітючим, воно наче тиснуло на плечі, змушуючи дихати глибше, щоб не задихнутися в цій липкій напрузі.

Сапфір кинув погляд на Габріеля, його очі без слів говорили: Ну що ж, твоя черга.

Габріель стиснув кулаки.

Він не знав, що на нього чекає, але в цю мить страх більше не мав значення.

Він простягнув руку до дверної ручки, повільно натиснув, і важкі двері з гучним скрипом прочинилися.

Темрява зустріла їх, немов глибока безодня.

І вони увійшли всередину.

Кімната зустріла їх тишею, важкою та застиглою, мов повітря перед грозою. Запах сирості та пилу густо висів у просторі, просочуючись у легені, осідаючи на шкірі, змушуючи вдихати глибше, ніби це місце мало свій власний ритм, і кожен, хто потрапляв сюди, мав дихати разом із ним.

Габріель обвів поглядом знайомі стіни, обдерті шпалери, старі книжкові полиці, що хилилися під вагою часу, тонкий шар пилу, що залишався недоторканим, наче ніхто й ніколи не ходив тут.

Але найголовніше — порожнеча.

Меліси тут не було.

Жодної тіні, жодного натяку на її присутність. І найстрашніше — навіть того дивного відчуття, яке з'являється, коли хтось стоїть поруч, хай навіть у темряві.

— Ну, схоже, тобі це просто почудилося, — знизав плечима Сапфір, схрестивши руки на грудях і озирнувшись довкола. Його голос був байдужим, але з ноткою скепсису.

Габріель не відповів. Він не міг.

Він чув її. Це був не вітер, не тріск старого дерева, не гра уяви. Він пам'ятав кожен звук її голосу, кожну інтонацію, як вона шепотіла той дивний вірш.

Вони ще деякий час стояли, слухаючи, чекаючи, чи не станеться щось іще, але кімната залишалася такою ж безмовною, як і раніше.

Зрештою, Габріель мовчки вийшов у коридор, і Сапфір пішов за ним.

Вони зупинилися посеред темного проходу, і Габріель занурився у свої думки.

Що тут, чорт забирай, відбувається?

Якщо будинок грається з ними, то з якою метою? Якщо ж це не просто примари, а щось інше, тоді що? Що насправді стоїть за цими голосами, за цими віршами, за цією ілюзією минулого, що поверталася до нього, ледь тільки він починав думати, що вже все позаду?

І тут...

З протилежного боку коридору пролунав новий голос.

Голос, від якого його серце на мить пропустило удар.

— Габріелю...

Він скувався на місці.

Це була вона.

Голос його матері.

— Габріелю, це ти? — голос звучав не як зловісний шепіт, не як потойбічне відлуння, що переслідувало його крізь сни. Він був... справжнім.

Живим.

— Я так довго чекала тебе...

Габріель ледь чутно вдихнув.

Поглянув на Сапфіра, але той лише мовчки дивився у бік, звідки лунав голос.

Вони обережно рушили вперед.

Їхні кроки заглушав товстий шар килима, що ніби ковтав кожен звук, роблячи простір навколо ще більш задушливим.

Голос не кликав їх далі. Він просто був.

Вони підійшли до дверей — старих, пошарпаних, вкритих товстим шаром пилу, з темними тріщинами, що прорізали деревину, немов довгі зморшки часу.

Габріель зупинився перед ними.

Звідти, з-за цих дверей, доносилося знайоме тепло.

— Габріелю... — голос його матері звучав так, ніби вона дійсно була там, всередині, чекала на нього. В її словах не було загрози, не було моторошності.

Тільки ніжність.

Тільки чекання.

Габріель ковтнув сухість у горлі.

Це була пастка. Він знав, що це пастка.

Але чому тоді його пальці вже тягнулися до дверної ручки?

Габріель натиснув на дверну ручку, і стара деревина неохоче піддалася, з глухим скрипом відкриваючи прохід у темряву. Повітря, що вирвалося з кімнати, було наповнене пилом, спогадами й чимось ще—ледь вловимим запахом часу, що спресувався тут у нерухомості.

Перед ним відкрилася картина, що змусила його завмерти.

Стара, пошарпана кімната з високою стелею, з облупленими шпалерами, що колись, можливо, були кремовими, а тепер потьмяніли, перетворившись на щось безбарвне, спустошене. У центрі кімнати, неначе покинута тінь, сиділа жінка.

Вона була слабкою, змученою, її спина трохи зігнута, плечі опущені, а руки безсило лежали на дерев'яній підлозі, ніби їй більше не вистачало сил навіть підтримувати власне тіло. Світло пробивалося крізь величезне вікно, засклене товстим шаром пилу, і розбите променями, воно падало на її постать, мов останній дотик чогось світлого у цьому застиглому просторі.