Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Вона була вдягнена у красиву сукню, що, здавалося, колись була створена для свята—тонке мереживо, вишиті квіти, витончені складки тканини. Але тепер вона виглядала недоречно в цій кімнаті, мов залишок іншої епохи, мов уламок спогаду, що загубився у часі.

Вона плакала.

Ледь помітно, тихо, майже беззвучно. І коли двері відчинилися, вона повільно підняла голову, і її погляд зупинився на ньому.

На її синові.

Габріель не рухався.

Вона дивилася на нього так, ніби він був примарою, відлунням сну, яке от-от розчиниться. Її губи злегка тремтіли, але жодного слова не зірвалося з них. У її очах було здивування, але ще більше—невимовного болю.

Габріель стояв і дивився на заплакану, слабку матір. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Він не пам'ятав її такою.

Його пам'ять... Вона була іншою. Вона зберігала образ матері холодної, відстороненої, жінки, яка не виявляла до нього ніжності, яка завжди була десь далеко, навіть коли була поруч. Він пам'ятав її слова, від яких у нього стискалися груди, пам'ятав її погляди, в яких не було тепла.

Але зараз...

Перед ним сиділа не та жінка, яку він згадував усе своє життя. Перед ним сиділа людина, змучена, самотня, з очима, наповненими стражданням, яке він не міг пояснити.

Вони дивилися одне на одного—мати й син, чужі у власних спогадах.

Здивування і тривога змішалися в їхніх поглядах, сплелися у вузол, що не розплутати словами.

Сапфір стояв поруч, мовчазний, спостерігаючи. Він не втручався, не намагався зруйнувати цей момент.

Він знав, що це—частина чогось більшого. І що Габріелю доведеться самому вирішити, у що вірити.

— Габріелю... це ти?

Її голос лунав тихо, тремтів у напівтемряві кімнати, ніби боявся розбити крихку тишу, що панувала між ними.

Він не довіряв своєму голосу. Відчував, як щось важке осіло в грудях, як невидима сила стискала його легені, змушуючи дихати глибше, щоб не здатися цьому відчуттю. Тому він просто кивнув.

Мати різко змахнула рукою по щоках, витираючи сльози, ніби прагнула приховати свою слабкість, і спробувала піднятися на ноги. Її рухи були повільними, важкими, вона ледь втримала рівновагу, коли нарешті випрямилася.

Вона була худорлявою, крихкою. Занадто слабкою.

Габріель помітив це відразу.

Сукня, хоч і залишалася вишуканою, здавалася надто вільною, ніби тканина тепер була зайвою на її тендітному тілі. Тьмяне світло падало на її обличчя, підкреслюючи гострі вилиці, зморшки в кутиках очей, що видавали вік і втому.

Вона всміхнулася—блідо, виснажено.

— Я й не очікувала побачити тебе тут... — її голос, хоч і спокійний, ховав у собі щось більше, ніж просте здивування.

Габріель не відводив від неї погляду.

— Що це за місце?

Жінка на мить задумалася, ніби підбираючи слова.

— Це... місце, де живуть душі знайомих тобі людей.

Габріель насупився.

— Я не розумію, — промовив він повільно.

І тут їхня розмова була несподівано перервана.

— Все дуже просто, — озвався Сапфір, його голос лунав впевнено, навіть трохи поблажливо, як у вчителя, що пояснює учневі очевидне. — У підсвідомості кожної людини всі знайомі й близькі залишають частинку своєї душі. Це як відбиток, який не зникає. Саме тому ти мав можливість спілкуватися з батьком.

Габріель здригнувся.

— Ти хочеш сказати, що... — він замовк, слова застрягли в горлі.

Мати кивнула, переводячи погляд на Сапфіра.

— Розумний юнак, — сказала вона з легкою посмішкою. — Усе правильно пояснив.

Сапфір, що зазвичай не пропускав нагоди покепкувати або віджартуватися, цього разу лише знітився й ніяково знизав плечима.

— Та таке... — пробурмотів він, відвертаючи погляд.

Але Габріеля не полишало інше питання.

— Якщо це місце... якщо це мій розум... Чому ти тут? Чому в цій пустці?

Посмішка матері зникла так само швидко, як і з'явилася. Вона опустила очі, її обличчя стало жорсткішим, губи стиснулися.

— Тому що ти сам мене тут закрив, — гірко промовила вона.

Її слова впали між ними важким тягарем.

Габріель відчув, як у грудях щось стиснулося. Він не знав, що саме сподівався почути, але точно не це.

— Як це можливо? — голос Габріеля прозвучав глухо, майже чужо у власних вухах.

Мати зітхнула. Її обличчя більше не виражало тієї слабкості, що він побачив, коли вперше увійшов до кімнати. Вона випрямилася, її тон став серйозним, майже владним.

— Нам багато що варто обговорити, — сказала вона, і від цих слів Габріель відчув, як у нього всередині зароджується тривога.

Вітер, що весь цей час ледь відчутно ковзав по кімнаті, затих. Було чути тільки їхні голоси, ніби сам будинок напружено прислухався.

— Те, що ти тут... — вона зробила паузу, ніби вагаючись, як правильно сказати це, а потім додала: — Це означає, що лікарі знову проводять експеримент.

Габріель сіпнувся, наче його вдарило струмом.

Сапфір, що досі стояв мовчки, здивовано підняв голову.

— Що ти сказала? — Габріель ступив крок уперед, його голос став різкішим.

Жінка спокійно витримала його погляд.

— Я сказала, що вони знову це роблять.

Габріель не міг цього зрозуміти. Як вона знала?