Читати книгу - "Забудь-річка"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 150
Перейти на сторінку:
пройшов просто під пахвою, неглибоко розкраявши м’язи грудей, а другою стороною врізавшись просто у татуювання з групою крові на внутрішній поверхні плеча — відмітку, яку мали усі німецькі військові. Тепер замість синіх літер та цифр Шагута мав на руці борозну, яка поки кривавила, але обіцяла невдовзі перетворитися на шрам.

На відвідини хлопці прийшли удвох — Зенек і Богдан. Вони розповіли, що намагалися поскаржитися на умисне скалічення, але у відповідь отримали тільки бюрократичну відписку, що шице Шагуту було легко поранено під час показового бою на багнетах. Інколи таке трапляється, і це не є порушенням статуту.

— А знаєш, чого Кеґерляйн так лютує? — Зенек змовницьки стишив голос. — Наші повіли, що Шухевич до лісу забрав зо три тисячі українських шуцманів — просто разом з командирами, у формі і зі зброєю. Тіко кокарди на тризуби поміняли — і алєс.

Степан посміхнувся:

— Зрозуміло. Я для нього став уособленням українця-зрадника.

— Нічого. То йму так не минеться. Він своє буде мав.

— І що ти йму зробиш? — насмішкувато уточнив Богдан.

— Знаю, — вперто хитнув головою хлопець. — Знаю, що зроблю. А тобі, Стефку, кажу — тра й нам, як тамтим, до лісу йти.

— Мені зараз тільки до лісу, — Степан обережно торкнувся своїх пов’язок.

— Та й ні до чого той ліс, — підтримав раптом Богдан.

— Як то, ні до чого? Німці вже видихаються. Людей і ресурсів катма. Ти гадаєш, з якого дива вни українцям зброю дали? Бо добре ведеться? А нині постає велика повстанча армія. Сто тисяч багнетів. З нею мусять рахуватися. І Черчилль з Рузвельтом також.

— Черчилль з Рузвельтом тільки зі Сталіним рахуються. А ми їм — як та кістка у горлі, — скептично зауважив Богдан. — Совіти по лендлізу зара отримують сировину, техніку — люкс! І по десять на одного німця мають. Трупом усе від Кавказу засипали, а все одно наступають. Що їм ті наші сто тисяч?

Степан сьорбав з кавового дзбанку пиво, що його хлопці купили в естонців, і з цікавістю роздивлявся товаришів. Молоді, повні ідей, енергії, віри. Вони сперечалися з таким завзяттям, наче саме від них залежала доля цієї війни.

— А що нині маємо робити? За німців голови класти?

— Я гадаю... — Богдан зробив паузу. — До совітів тра переходити.

— Та ти звар’ював! — сплеснув руками Зенек. Він аж рота розкрив від подиву.

— Ти послухай. Совіти воювати не годні. Їм тра фахівців. Тра си вивчити на старшин і перейти. Німці війну програли. То вже й сліпому видко. А у совітів, як будеш фахівець, кар’єру зробиш. А як зберемо у червоному війську багато старшин-українців, повернемо зброю на Москву — і все.

— Все... — перекривив Богдана приятель. — «Все» тобі буде одразу, як до совітів перейдеш. Стефку, скажи йому.

Обидва повернули голови, і з очікуванням подивилися на старшого товариша.

Той повільно сьорбнув пиво і зітхнув:

— Я вас, хлопці, судити не буду. Дивіться самі. А для себе я виходу не бачу. Точніше, бачу, але тільки два. Якщо траплю в полон, розстріляють москалі. Не траплю — значить доведеться скласти голову у бою. У кращому разі — десь на Україні. А то й на чужій землі.

— Не сумуй, — поклав руку на приятелеве плече Зенек. — Гайда до лісу, тоді якщо вже й доведеться скласти голову, то точно в Україні.

Пропозиція прозвучала не надто оптимістично, і в повітрі зависла недобра тиша.

— В темнім лісі на камені

 Лежить жовнір поранений... — тихенько завів дискантом Зенек і підморгнув. — Бачите. Не ми перші, хлопці. Не ми перші.

— Але боюся, що не ми й останні, — зітхнув у відповідь Степан.

Перша звістка, яку отримав Степан, повернувшись зі шпиталю до казарми ошелешила його, не згірш за удар багнетом. У поручика Кеґерляйна на полігоні стріляли гострим набоєм, збивши з голови кашкета. Чи це був жарт влучного стрільця, чи то похибка невлучного — невідомо. Німець, звісно, так справи не залишив і почалося розслідування.

Однак була й друга звістка — просто вбивча: шица Зеновій Клен зник із табору наступного дня після пострілу на полігоні.

Хлопці збиралися тісними компаніями та збуджено обговорювали новини. Проте двоє людей з чоти води до рота набрали і словом ні з ким не прохопилися про надзвичайні події. Це були Богдан і Степан. Навіть поміж собою, навіть пошепки вони, не змовляючись, обходили небезпечну тему. Як близьких приятелів утікача їх кілька разів викликали на допити, і там вони в один голос твердили, що не підозрюють, хто саме міг стріляти у поручника, нічого не знають про причини втечі свого товариша, що шице Клен жодного разу не повідомляв про жодні свої наміри, і таке інше.

Слідчі педантично записували свідчення і, отримавши на завершення підпис під протоколом, відпускали назад до казарми, але відчуття, що кожен допит може бути початком нової, тепер вже персональної справи не полишало Степана. Частенько він подумував навіть написати рапорт із проханням про відправку на фронт, але зупинявся, бо це тільки загострило б підозри слідчих. Не одну ніч крутився від безсоння на сіннику, не в змозі відігнати страшні думки, та чув такий самий шурхіт сінника з боку Богдана. І багато разів прокидався у холодному поту з відчуттям, що за ним прийшли.

Та виявилося, що усе це було далеко не найстрашнішими переживаннями. Тому що одного дня Степан побачив, як двоє німців ведуть плацом одягнутого у брудний цивільний костюм Зенека.

Його виказали поляки — так переповідали хлопці, які охороняли гауптвахту і могли спілкуватися з арештантом. Армія Крайова організувала у Жешуві фальшивий вербувальний пункт УПА і пустила про нього широкий поголос. А усіх, хто прийшов на вогник, передали просто до гестапо.

Дивно, що Зенек, який начебто мав тісні зв’язки з ОУН, трапив у цю нехитру пастку. Можливо, він вирішив тікати спонтанно і тому не підготував ані маршруту, ані контактів. А може, причиною стала юнацька самовпевненість.

Звісно, хлопець не зізнався вартовим, чи це він стріляв у поручника, але Степан здогадався про все із самого початку, пригадавши Зенекове «він своє буде мав». Тоді Шагута не звернув уваги на ці слова, і тепер картав себе за це. Можливо, якби зрозумів Зенеків задум, зумів би його відмовити. Бо насправді травми і поранення на навчаннях не були великою рідкістю. Звичайно, укол багнетом

1 ... 83 84 85 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь-річка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забудь-річка"