Читати книгу - "Вовк-тотем"

вивчати самого вовка, але й досліджувати людську натуру, вовчу натуру, звірину й свійську натуру, чого ані в селі, ані в місті не випадає — там можна спостерігати тільки за людьми й свійськими тваринами…

— Однак якщо вивчати натуру людей і свійських тварин без порівняння з натурою вовка чи дикого звіра, то, напевне, нічого вартісного не з’ясуєш.

— А то ні, — засміявся Ян Ке. — Я бачу, що вже в перший день утримування вовка ми зібрали непоганий урожай. Тож вирішено — остаточно берем його на виховання.

Через безлад у кублі й ображене сопіння цуценят, безцеремонно розкиданих маленьким вовком, в Еле почала зростати підозра й загострювалася сторожкість, вона з усіх сил намагалася звестися на передні лапи й звільнитися від обіймів Ченя, та з’ясувати, що ж усе-таки коїться в її кублі. Чень Чжень боявся, що коли вона впізнає вовченя, то відразу ж загризе його, тому міцно тримав її голову, водночас стиха кличучи її по імені й намагаючись обманути ласкою. І тільки коли вовченя наїлося так, що його животик округлився, він відпустив Еле. Вона повернула голову й моментально помітила, що в кублі додалося цуценя, стурбовано почала обнюхувати кожного й дуже швидко виявила вовченя — можливо, молоко на його тілі змусило її трохи посумніватися, однак вона все-таки вирішила виштовхати його своїм носом до світлішого місця, підвестися й роздивитися все достеменно.

Чень Чжень поквапився знову схопити Еле, він повинен був дати їй зрозуміти наміри господаря, сподіваючись, що вона прийме їх як факт і підкориться, не наважуючись протестувати. Еле норовливо зафоркала — вона, здається, вже зрозуміла, що нове дитинча в її кублі — це вовченя, щойно принесене господарем з гір, причому господар ще й змушує її годувати цього запеклого ворога. Степові собаки відрізняються від континентальних — в останніх «кругозір» значно вужчий, вони ніколи не бачили ані вовків, ані тигрів, тож дай їм тигреня — і вони наївно його годуватимуть. Однак тутешній степ — це поле битви між собаками й вовками, тож собака-мати ніяк не може сприймати ворога як друга. Еле кілька разів хотіла підвестися, щоб не давати молока, однак Чень Чжень її утримував, тож вона сердилася, нервувалася, переживала, демонструвала свою відразу, однак, з іншого боку, вона не могла образити господаря, тож, урешті, вимушена була нерухомо розтягнутися на землі, важко дихаючи.

У степу люди повністю захопили в свої руки право розв’язувати питання життя й смерті собак. Чи то вдаючись до сили, чи то спокушаючи їжею, вони перетворили диких собак на свійських тварин. І будь-якого собаку, який наважувався протистояти господареві, або ж виганяли з родини, і йому залишалося тільки вмирати від холоду й голоду в степу чи потрапити в зуби вовкам, або ж убивали на місці. Собаки давно вже втратили незалежний норов дикої тварини і перетворилися на стовідсоткову свійську худобу, вони вже не могли прожити без людини. Чень Чжень глибоко переживав разом з Еле. Разом з тим він розумів, що і в людей так само — якщо сила тиску й диктатури занадто велика і діє тривалий час, люди поступово втрачають «тваринний елемент» своєї природи й перетворюються на абсолютно покірний «свійський» народ. Чим більше покірних громадян, тим легше контролювати націю зсередини, однак коли вона зіштовхується з втручанням значної зовнішньої сили, вона не має здатності до спротиву, і тоді або перетворюється на покірний іншій нації народ, або ж докорінно знищується, перетворюючись на руїни, які розкопають колись у майбутньому археологи. Скільки таких блискучих хліборобських цивілізацій тепер можна побачити тільки в музеях!

Кубло поступово заспокоїлося. Еле була першою сучкою, яку Чень Чжень і Ян Ке особисто вигодовували, тому під час вагітності, пологів і годування груддю, вони надзвичайно піклувалися про неї, гарно годували її й гарно доглядали за нею. Тож молока в Еле було достатньо, а після того, як декількох її цуценят забрали, його стало навіть забагато, і тепер, коли додалося вовченя, кількість молока в Еле не повинна була становити проблему. Хоча троє цуценят були відсунуті до сосків із меншою кількістю молока, однак поступово вони теж наїлися, після чого почали гратися одне з одним, залізаючи матері на спину й шию і кусаючи одне одного за вуха. Вовченя ж продовжувало щосили ссати молоко. Чень Чжень подумав, що у вовчому кублі усі семеро вовченят були маленькими злодіями, і хто не міг захопити собі молока, той мусив померти з голоду. Навіть цей, найбільший із них, не обов’язково міг наїдатися досхочу. Тож, потрапивши цього разу до собачого кубла, він, можна сказати, знайшов застосування своїй силі, тому їв із щасливим рохканням, ніби голодний до сказу великий вовк, якому в зуби потрапила туша великої худобини, і він розлігся на ній і жадібно та, навіть не прожовуючи, ковтає свіжатину та запиває її кров’ю, абсолютно не турбуючись, чи вистачить у нього в животі місця.

Чень Чжень дивився-дивився на це, аж теж почав відчувати, що тут щось негаразд: за мить живіт вовченяти зробився таким великим, що ледь не перебільшував животи справніших і старших за нього цуценят. Торкнувшись його живота, Чень аж злякався: шкіра тут була такою тоненькою, мав аркуш паперу, тож він почав переживати, чи вона не лусне, тому, схопивши маля за шкірку, почав поступово відтягати його від Еле. Однак, на подив, вовченя й не думало розтискати свої щелепи, навіть коли сосок розтягнувся вже на кілька сантиметрів, а Еле заскавучала від болю. Ян Ке поспішив розтиснути його щелепи пальцями, і тільки так їм вдалося відкрити вовченяті рот. Ян Ке, втягнувши ковток холодного повітря, сказав:

— Тепер я вірю словам скотарів, які кажуть, що у вовків гумовий живіт!

Чень не приховував радості:

— Тільки поглянь! Якщо в нього такий гарний апетит і стільки життєвих сил, вигодувати його буде нескладно. Надалі будемо його годувати досхочу, їжі обов’язково стане.

Завдяки цьому вовченяті, щойно відірваному від материнського кубла, Чень Чжень на власні очі побачив, що таке дивовижна конкурентоздатність і що таке лютий та впертий характер, а також підсвідомо відчув, як глибоко уже закорінилася в цьому