Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

ваші злодії в мундирах вкрали в мене внизу мого годинника.

Старий моряк мав дуже грізний вигляд. Сотільйо бачив, що він сам відрізаний від столу, на якому лежали його шабля і револьвер.

— Я вимагаю відшкодування збитків та вибачень, — гримів йому в лице Мітчелл, не на жарт розпалившись. — Від вас! Так, від вас!

Якусь секунду полковник стояв без руху з кам’яним виразом обличчя; за мить, коли капітан Мітчелл простяг руку до столу, ніби для того, щоб схопити револьвер, Сотільйо з переляканим криком метнувся до дверей і моментально зник за ними, затріснувши їх за собою. Від несподіванки лють капітана Мітчелла вляглася. За зачиненими дверима Сотільйо знову зарепетував, і на дерев’яних сходах почувся гучний тупіт.

— Роззбройте його! Зв’яжіть його! — було чути горлання полковника.

Капітан Мітчелл якраз мав час, аби кинути погляд на вікна і встигнути побачити, що кожне було з трьома перпендикулярними залізними штабами та футів двадцять над землею, аж тут двері розчинились і на нього накинулися солдати. За неймовірно коротку мить він уже був прив’язаний до стільця з високою спинкою шкіряною мотузкою, намотаною так тісно, що вільною залишалась тільки його голова. Лише тоді Сотільйо, який доти стояв, спершись об одвірок і тремтячи так, що це впадало в очі, знову наважився ввійти. Солдати, попідбиравши гвинтівки, які покúдали на підлогу, аби скрутити полоненого, вийшли з кімнати. Офіцери залишилися стояти, поспиравшись на шаблі, й дивилися, щó буде.

— Годинник! Годинник! — скаженів полковник, метаючись по кімнаті, мов тигр по клітці. — Дайте мені годинник цього чоловіка!

То була правда: коли капітана Мітчелла, перед тим як привести його перед очі Сотільйо, обшукували внизу на наявність зброї, в нього вилучили годинник та ланцюжок, але після того, як полковник здійняв крик, годинник швиденько де й узявся: його простягнув, обережно тримаючи у пригорщі, капрал. Сотільйо схопив годинник, затиснув у кулаку і сунув кулак, з якого звисав ланцюжок, під ніс капітанові Мітчеллу.

— Ну! Ти, бундючний англійцю! Ти посмів назвати солдатів армії злодіями! Дивись, ось твій годинник!

Він трусив кулаком так, наче хотів затопити полоненому в ніс. Капітан Мітчелл, безпорадний, мов немовля у пелюшках, стривожено поглядав на золотий хронометр вартістю в шістдесят гіней, подарований йому багато років тому від Страхового комітету за порятунок корабля від загибелі в пожежі. Схоже, Сотільйо теж звернув увагу на багатий вигляд годинника. Він раптом замовк, відійшов до столу й почав пильно роздивлятись годинник при світлі свічок. Він ніколи не бачив нічого настільки вишуканого. Його офіцери підійшли ближче і повитягали шиї з-за його спини.

Полковник настільки зацікавився годинником, що на мить забув про свого цінного полоненого. Завжди є щось дитинне в захланності пристрасних і водночас тверезих своїми помислами південних народів — щось таке, чого бракує туманному ідеалізму північан, які за першої сприятливої нагоди мріють щонайменше про підкорення світу. Сотільйо подобалися самоцвіти, золоті брязкальця, прикраси. За мить він розвернувся і владним жестом наказав усім своїм офіцерам відступити. Поклав годинника на стіл, а тоді недбало кинув на нього свого капелюха.

— Ха! — заговорив він, підійшовши дуже близько до стільця, до якого був прив’язаний капітан. — І ти смієш називати моїх відважних солдатів з есмеральдійського полку злодіями. І ти смієш! Яке нахабство! Твої іноземці приперлися сюди, аби грабувати багатства нашої країни. Усе тобі мало! Твоє зухвальство не знає міри.

Він подивився на офіцерів, які схвально загули. Літній майор відчув потребу заявити:

— Sí, mi colonel[193]. Усі вони зрадники.

— Нема чого й казати, — вів далі Сотільйо, свердлячи знерухомленого і знесиленого Мітчелла злим і водночас тривожним поглядом. — Нема чого й казати про твою зрадницьку спробу заволодіти моїм револьвером, аби застрелити мене, а я ж намагався поводитися з тобою ввічливо, хоч ти на це й не заслуговуєш. Ти сам підписав собі смертний вирок. Єдина твоя надія — дістати від мене помилування.

Він спостерігав за ефектом, який справили його слова, але на обличчі капітана Мітчелла не було явних ознак страху. Його сиве волосся було густо запорошене, порох вкривав і всю його безпорадну постать. Ніби нічого не почувши, він сіпнув бровою, щоб струсити соломинку, яка звисала з його чуба.

Сотільйо виставив одну ногу вперед і взявся руками в боки.

— Це ти, Мітчелле, — значущо проказав він, — це ти — злодій, а не мої солдати! — він ткнув у полоненого вказівним пальцем з довгим мигдалеподібним нігтем. — Де срібло копальні Сан-Томе? Тебе питаю, Мітчелле, де срібло, яке зберігалося на цій митниці? Відповідай мені! Ти його вкрав. Ти був співучасником крадіжки. Срібло вкрадено в уряду. Ага! Думаєш, я не знаю, щó кажу, але я розуміюся на ваших іноземних фокусах. Воно попливло, те срібло. Що, ні? Попливло на одному з твоїх ланч[194], ти, нещасний! Як ти посмів?

Цього разу він домігся ефекту.

«На Бога, як же Сотільйо про це дізнався?» — подумав Мітчелл. Його голова, єдина частина його тіла, яка могла рухатися, зненацька смикнулася, зрадивши його подив.

— А! Тремтиш! — раптом гаркнув Сотільйо. — Це — змова. Це — злочин проти держави. Хіба ти не знаєш, що, поки не будуть задоволені претензії уряду, срібло належить республіці? Де срібло? Де ти його сховав, ти, злодію нещасний?

Почувши це запитання, капітан Мітчелл піднісся на дусі. Хай у який незбагненний спосіб Сотільйо вивідав інформацію про баркас, але він його не захопив. Це було ясно. У глибині своєї обуреної душі капітан Мітчелл постановив, що, поки він отак ганебно зв’язаний, ніщо не змусить його сказати ані слова, але бажання допомогти з порятунком срібла спонукало його відступити від цього рішення. Мізки його працювали повним ходом. Він помітив на обличчі Сотільйо вираз певного сумніву, нерішучості.

«Цей чоловік, — сказав він собі, — не розуміє, у що встряг». Попри всю свою патетичність у спілкуванні, капітан Мітчелл умів швидко й рішуче орієнтуватись у життєвих ситуаціях. Тепер, подолавши перше потрясіння, викликане паскудним поводженням, він був досить холоднокровним і зібраним. Його привело в рівновагу величезне презирство, яке він відчував до Сотільйо, і він сказав тоном оракула:

— Нема сумніву, що зараз воно вже добре сховане.

Сотільйо також мав час, аби охолонути.

— Muy bien, Мітчелле, — сказав він холодним погрозливим голосом. — А чи можеш ти надати квитанцію за відрахування уряду та дозвіл митниці на відправлення вантажу, га? Можеш? Ні. Значить, срібло вивезено нелегально, і якщо його не буде доставлено протягом п’ятьох днів від сьогодні, то винних чекає кара.

Він наказав розв’язати полоненого і замкнути його в одній з маленьких комірок на