Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

першому поверсі. Заходúв по кімнаті, похмурий та мовчазний, і зупинився, коли капітан Мітчелл, якого тримали за руки по двоє людей, підвівся, обтрусився і затупотів ногами.

— Як тобі сподобалося бути зв’язаним, Мітчелле? — іронічно спитав Сотільйо.

— Це найнечуваніше, наймерзенніше застосування сили! — на повен голос заявив капітан Мітчелл. — І, хай яка ваша мета, ви нічого не доб’єтеся, це я вам обіцяю.

Високий полковник, мертвотно-блідий, з вугільно-чорними кучерями та вусами, зігнувся, так би мовити, в дугу, щоб зазирнути в очі присадкуватому, опецькуватому, червонолицьому полоненому з розкуйовдженим сивим волоссям.

— Побачимо. Ти пізнáєш мою силу трохи краще, коли я на цілий день прив’яжу тебе до поталона[195] знадвору, на сонці.

Він пихато випростався і зробив знак, аби капітана Мітчелла вивели.

— Як щодо мого годинника? — крикнув капітан, аж вигнувшись назад, бо його силоміць тягли до дверей.

Сотільйо повернувся до своїх офіцерів.

— Ні! Ви лишень послухайте, кабальєро, цього пікаро[196]! — проказав він з підкресленою зневагою, і йому відповів дружний глумливий сміх. — Він вимагає свого годинника!..

Сотільйо знову підбіг до капітана Мітчелла, бо його розпирало бажання дати волю своїм почуттям і боляче відгамселити цього англійця.

— Свого годинника! Ти ув’язнений у воєнний час, Мітчелле! У воєнний час! Ти не маєш ні прав, ні власності! Карамба! Навіть твоє дихання належить мені. Пам’ятай про це!

— Дурниці! — відрізав капітан Мітчелл, приховуючи, що неприємно вражений.

Унизу, у великому вестибюлі з земляною долівкою, де в кутку виднівся високий термітник, солдати розклали невелике вогнище з поламаних стільців та столів — просто біля аркоподібних вхідних дверей, крізь які чувся слабкий лепет прибою на пляжі в гавані. Поки капітана Мітчелла звóдили сходами вниз, повз нього побіг нагору якийсь офіцер, аби відрапортувати Сотільйо про захоплення інших полонених. У просторому похмурому приміщенні висів густий дим, потріскував вогонь, і капітан Мітчелл, оточений приземкуватими солдатами з прикріпленими до гвинтівок багнетами, розгледів, ніби крізь імлу, голови трьох високих полонених: лікаря з копальні, головного інженера та сиву лев’ячу гриву старого Віоли, який трохи відвернувся від решти і стояв, опустивши бороду на груди та схрестивши руки. Здивування Мітчелла не мало меж. Він окликнув їх, у відповідь почулися два вигуки. А він уже поспішав до них, по діагоналі перетинаючи великий подібний до печери вестибюль. У голові йому аж паморочилося через безліч різних думок, здогадів, застережень тощо.

— То він вас затримав? — скрикнув головний інженер, і його монокль зблиснув при світлі вогнища.

Якийсь офіцер на верхньому сходовому майданчику гаркнув, підганяючи солдатів:

— Ведіть їх усіх нагору — всіх трьох!

У гаморі голосів та брязкоті зброї слова капітана Мітчелла прозвучали нерозбірливо:

— Боже! Цей тип украв мого годинника.

Головний інженер, якого тягли сходами, запручався і встиг крикнути:

— Що? Що ви сказали?

— Мій хронометр! — нестямно викрикнув капітан Мітчелл у саму мить, коли його головою вперед штовхнули крізь маленькі дверцята у щось на кшталт в’язничної камери, непроглядно темної і такої вузької, що він налетів на стіну. Дверцята зразу грюкнули й зачинилися. Він знав, куди його засадили. То була сейфова кімната митниці, звідки лише кілька годин тому винесено срібло. Кімната була майже так само вузька, як і коридор, з маленьким квадратним отвором у протилежній стіні, заґратованим важкими ґратами. Капітан Мітчелл, похитуючись, ступив кілька кроків, тоді сів на земляну долівку, спершись спиною на стіну. Ніщо, навіть найменший проблиск світла, не порушувало капітанової задýми. Він мізкував напружено, але не дуже довго. Думки його не були похмурі. Старий моряк, попри всі свої маленькі вади та недоладності, був за натурою нездатний хоч трохи довше відчувати страх за свою особисту безпеку. Це була не стільки душевна твердість, скільки брак певного різновиду уяви — того різновиду, надмірність якого у пана Гірша завдала йому стількох страждань, той різновид уяви, який до всіх тривог, властивих людській природі, додає ще й сліпий жах перед тілесними стражданнями і смертю, що бачаться як загроза для самого лише тіла. На жаль, капітанові Мітчеллу бракувало проникливості будь-якого штибу, з його уваги геть випадали характерні, промовисті дрібнички у виразі обличчя, жестах чи рухах. Він був надто патетично й безпосередньо заклопотаний своїм власним існуванням, аби помічати існування інших. Наприклад, він не вірив, що Сотільйо насправді його боявся, і то просто тому, що йому ніколи не спадало на думку стріляти в когось без конечної потреби в самообороні. «Усі бачать, що я не належу до типу вбивць, — цілком серйозно міркував він. — Тоді звідки це абсурдне й образливе обвинувачення?» — запитував він сам себе. Але його думки переважно зосереджувались на приголомшливому питанні, на яке годі було відповісти: «Як у біса той тип дізнався, що срібло вивезено на баркасі?». Було очевидно, що Сотільйо не захопив баркаса. І, очевидно, й не міг його захопити! Цей останній висновок капітана Мітчелла спирався на хибне припущення, яке випливало з його спостережень за погодою під час безсонної ночі на верфі. Він гадав, що в ту ніч вітер на затоці був сильніший, ніж завжди, тимчасом як насправді все було якраз навпаки.

— Як, в ім’я всього святого, той клятий хлоп пронюхав про срібло? — то було перше запитання, що його він поставив відразу після того, як голосний брязкіт відчинюваних дверей, крізь які на мить прохопилося світло (і які знову зачинилися, ледве він встиг підняти голову), сповістив його, що він має товариша по ув’язненню. Доктор Моніґем перестав бурмотіти англійські та іспанські прокляття.

— Це ви, Мітчелле? — похмуро спитав він. — Я так ударився лобом об цю кляту стіну, що й віл би звалився. Де ви?

Капітан Мітчелл, уже призвичаєний до темряви, розгледів, як лікар сліпма простягає руки.

— Я сиджу тут, на підлозі. Не перечепіться через мої ноги, — з великою гідністю пролунав голос капітана Мітчелла. Лікар, послухавшись поради не ходити в темряві, також опустився долі. Двоє в’язнів Сотільйо, мало не торкаючись один одного головами, почали довірочно перемовлятися.

— Так, — півголосом розповідав лікар капітанові Мітчеллу, який аж згоряв від цікавості, — нас схопили в готелі старого Віоли. Схоже, один з їхніх сторожових загонів під орудою офіцера просунувся аж до міських воріт. Вони дістали наказ не захóдити у ворота, але затримувати кожного, кого зустрінуть в околицях. Ми розмовляли при відчинених дверях, і нема сумніву, що вони побачили світло. Певно, якийсь час підбирались. Інженер приліг на лаву в закутку біля груби, а я піднявся нагору, аби глянути, щó там робиться. Довгий час я не чув звідти ні звуку. Щойно старий Віола побачив, що я підіймаюсь, як підніс руку на