Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 35

Після обіду А-атон мене теж покинув. Повідомив, щоправда, що сьогодні працюватиме і координуватиме роботу підданих із палацу. Тож мені нема чого боятися, оскільки він будь-якої хвилини може прийти на допомогу.

А я залишилася під опікою Чотжара.

Незвично задумливий і небагатослівний – у ментальному плані, я маю на увазі – хвостатий, якось зовсім неуважно поцікавився, чи достатньою мірою я добре почуваюся, щоб вчитися. І отримавши ствердну відповідь, вручив мені голографічний екран.

Ну що ж. Настав час дізнатися трохи більше, у чому полягає служіння Просвітлених. Чому для моїх се-аран так важливо мати жерця у союзниках. А якби їм було не важливо, Сетору вчора б у палаці й близько не було. Навіть Са-оір його терпить у певних межах. І я не думаю, що справа тут у розслідуванні смерті батька. Цього, як мені здається, мало, щоб приймати сина ворога в себе вдома.

Так що ж він собою становить? Жрець Абсолюта. Що означають його слова про прийнятий повний звід присяг?

Пошуком цієї інформації я і вирішила зайнятися. І Чотжара заодно навантажила. Змій цьому ні краплі не здивувався. Навпаки хмикнув якось надто багатозначно. Наче чекав такого прохання.

«У мережі лиш-ш-ше загальнодоступна інформація. Захочеш-ш-ш дізнатися більше, запитай у своїх се-аран», − повідомляє мені мій хранитель, заповнюючи пошукову графу.

− Добре. Так і зроблю, якщо мені щось буде незрозуміло, – киваю у відповідь.

І вже подумки цікавлюся:

«Ти часом не мав проблем… через моє зникнення?»

«Хвилюєш-ш-шся про мене?» − усміхається змій.

«Звикла. Тільки й того. Ще стратять тебе за порушення клятв. А до мене когось іншого приставлять. Знову звикати доведеться», – з недбалим виглядом знизую плечима.

Він глузливо жмуриться, цокає недовірливо язиком. Не вірить гад хвостатий. Встиг уже вивчити. Знає, що прив’язалась до нього.

«Можеш-ш-ш не переживати про це, Ліно, – все ж таки відповідає. − Я свої зобов'язання виконую з усією віддачею, але у моїх можливостей є межа. І Володарі це знають. Допомогти тобі вчора могли лише вони. І жрець, якби ти пішла надто глибоко. Я піти з тобою в підпростір ніяк не міг. Це буде можливо тільки якщо ти сама мене проведеш, як свого кревного хранителя. Коли навчиш-ш-шся».

«А так хіба можна?» − округляю очі.

«Так. У рідкісних випадках. Якщо є довіра і міцний зв'язок, − багатозначно мружиться він. − Ти ж мені довіряєш-ш-ш, маленька Ліно?»

– Не вирішила ще. Слизький ти надто, − фиркаю.

«Не слизький. Можеш-ш-ш помацати», – шкіриться гад хвостатий, обвиваючи своїм хвостом крісло, в якому я сиджу.

− Ще чого, − обпалюю його обуреним поглядом. − Відчепись. Мені треба вчитися.

«Тільки, якщо бажаєш. Сьогодні тобі дозволено відпочивати, – чую відповідь. – Завтра знадобляться всі сили».

Та що ти кажеш? А чому раніше про це не сказав? Навпаки, як тільки переконався, що я в змозі засвоювати нову інформацію, одразу ж вручив мені джерело цієї інформації.

«А ти воліла б сидіти без діла і думати свої дивні думки?» − мазнувши по мені іронічним поглядом, цікавиться Чотжар.

– Чому дивні? − виривається в мене.

«Напевно тому, що ти дивна. От і думки в тебе такі самі», – знизує змій плечима.

І от розумій його, як хочеш. Не найприємніші думки в голову при цьому лізуть.

Його слова зачіпають у мені щось глибинне, давно забуте. Примушують рефлекторно зіщулитися, закриваючись та ховаючись. Що означає «дивна»? Чому знову дивна? Звичайна я. Звичайна.

Дивною була в перші роки після смерті мами. Мене тоді відірвало від усього звичного, затягнуло в безодню горя і безмежної самотності. Я й раніше не була особливо товариською, а тоді й зовсім замкнулася наглухо, спалюючи себе в безпросвітній тузі. Мені було не зрозуміло, навіщо щось робити, ходити, їсти, розмовляти, вчитися…

Сестра з чоловіком жила в іншому місті, відповідно мені довелося переїхати до них, помінявши все звичне оточення, школу, друзів, дім. І якщо в моїй колишній школі, в класі про мою втрату знали, то в новій мене сприйняли як замкнуту, відлюдькувату і незрозумілу дивачку. Яку, з подачі та під проводом місцевої класної «звєздюліни», можна гнобити, як заманеться. Впоратися з цим самотужки у мене не виходило. Поділитися з кимось не дозволяла дитяча впертість та образа на весь світ. Проблема росла і ширилася, мені здавалося, що нікому я не потрібна і взагалі нікчемне ніщо, якому й жити нема задля чого.

Страшно подумати, що могло б статися, якби Ритка не зламала тоді все-таки стіну мого відчуження. Якби не пробилася через мою шкаралупу з болю й відчаю.

Поступово вона витягла мене. Дала тепло та любов. Втрутилася та допомогла розв'язувати проблеми у школі. І стала моїм якорем. Вона та її сім'я. На зцілення пішли роки. І знадобилося дуже багато сил та роботи над собою.

Зовсім звичайною та своєю серед однолітків я, напевно, так і не стала. Але, принаймні, навчилася грати потрібні для соціуму ролі, щоб не здаватися білою вороною. Занурилася в навчання, книги, турботу про племінниць.

Потім, вже у більш дорослому віці я усвідомила, що стала занадто залежною від сестри, її думки, її рішень. Що боюся відірватися і рухатися далі, щоб знову не відчути ту дику самотність і порожнечу. Усвідомивши, почала вибудовувати кордони. Вона теж звикла нести за мене відповідальність і опікуватись у всьому. Як за ще одну дочку. Найстаршу та найпроблемнішу.

І от… я знову відірвана. І загублена. Спочатку у мене була Соня. І всепоглинуща мета − врятувати її хай там що. А потім з'явився А-атон, який урятував нас обох. І Са-оір. Мабуть, я знову заякорилася. Прикипіла до тих, хто дав мені опору в новій і спочатку страшній реальності. До тих, хто не лише допоміг врятувати рідну людину, а й дав відчуття… стабільності, захищеності та хоч якоїсь зрозумілості. Потреби.

І я знову віддала всю відповідальність за своє життя у чужі руки. В мене й вибору не було. Але суть не в цьому. Суть у тому, що я тепер якимось незрозумілим чином відчуваю насолоду від свого підлеглого становища. Час уже визнати, що мені подобається підкорятися моїм се-аран. Рабиня і є. Слабка та безвільна. А-атон має рацію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍