Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

І Чотжар, судячи з усього, теж. Я справді дивна. Людина зі зламаним прагненням до свободи.

Боляче це усвідомлювати. Соромно. Адже так не повинно бути... напевно.

«Я ще ніколи не бачив такого віртуозного вміння вивертати у своїх думках ситуацію і надумувати собі причину для нещастя, – вириває мене з роздумів уїдливий голос змієхвостого в голові. − Що з тобою сталося? Ти ж не бентежилася так від свого становища досі».

Сама не знаю, чому мене почало так штормити емоційно, кидаючи від крайності до крайності. Але впоратися з собою я поки що не в змозі. Прикро мені... чомусь. То пожаліти себе хочеться, то злість на саму себе розбирає.

– Нічого, – хитаю я головою. − Все гаразд. Не звертай уваги на мої дивацтва.

А в пам'яті мимоволі спливають слова А-атона. Яскраво так. Видаючи мене з головою.

От як навчитися контролювати свої думки? Це взагалі можливо?

І звичайно, Чотжар встигає вихопити з моєї свідомості все, що його цікавить.

«І ти через це відчуваєш-ш-ш себе такою пригніченою? Бо Повелитель вказав тобі на очевидний стан речей?»

Я у відповідь лише пригнічено відвертаюся. Не розповідати ж йому, як соромно усвідомлювати себе нікчемною і слабкою. Безхарактерною. Як спустошує припущення, що свободи я, мабуть, недостойна.

І коли Чотжар раптом починає сміятися, я навіть не відразу розумію, чого це безмовного так трясе.

«О, небо! І ти ш-ш-ще питаєш, чому я тебе дивною назвав? Як ти живеш з такою нес-с-стабільною нервовою системою? От нащо тобі зараз свобода, Ліно? І де ти бачила цю свободу взагалі? В Аша-Ірон свободи немає ні в кого. Може, у себе на Землі? Ти була там вільна? Тільки чес-с-сну відповідь дай? С-с-сумніваюсь. Будучи рабинею, ти маєш куди більше с-с-свободи, ніж будь-хто з вищих рій, або рі-одо. Ти вільніша зараз навіть, ніж твої се-аран».

− Як це? − здивовано дивлюся на нього.

«А ти подумай с-с-сама. Хто вільніший? Той, хто не несе відповідальності навіть за своє життя, чи той, хто відповідає за життя всіх підданих величезної імперії?» − схиляє голову набік Чотжар.

Ну, якщо подивитися під таким кутом… Зітхнувши, опускаю голову. Це важко зрозуміти. Але в чомусь він має рацію. Проте це не означає, що я маю змиритися з таким саном речей. І що не маю прагнути змінити своє становище. По суті, А-атон дав мені чітку підказку, як це зробити – взяти відповідальність за своє життя у власні руки.

«Тобі пощастило зустріти Повелителя А-атона і привернути його увагу, – продовжує промивати мені мізки наставник-наглядач-охоронець. − Ти не тільки не злякалася, але й зробила все, щоб домогтися від нього допомоги. Де тут безхарактерність, Ліно? Ти надто схильна до людських ус-с-становок і рамок, які до твого нового життя просто непридатні. Викинь це. Тобі подобається підкорятися своїм с-с-се-аран? То й добре. Бо їм подобається володіти тобою. Тобі подобається відчувати себе під їхнім захистом і контролем? Їм подобається тебе контролювати, захиш-ш-щати й піклуватися про тебе, як про свою се-авін. Ти прив'язуєшся до них все сильніше? Вони також змінюються поряд з тобою і не залишаються байдужими. Навіщо все псувати дурними с-с-стражданнями? Просто живи. Розвивай свій розум, як робила всі ці дні. Освоюй дар».

Змій замовкає на хвилинку, буравлячи мене пильним примруженим поглядом. І раптово припечатує:

«І не слухай, що каже С-с-сетору».

– Що? – скидаю на Чотжара здивований погляд. – До чого тут він?

«До того, що саме його с-с-слова посіяли у твоїх думках с-с-сумніви. Змусили соромитися свого становища. Він Володарям союзник, але не друг. А в тому, що торкається тебе… можливо, навіть с-с-суперник».

***

От Чотжар каже, що не треба слухати Сетору. А мені от все більше здається, що краще б я не чула його слів про те, що жрець може мати до мене якийсь інтерес. Тому що... тепер я не можу про це не думати. І не згадувати тих поглядів, якими той на мене дивився.

Що якщо раптом змій правий? Навряд чи я вся така чарівна й принадна, звісно, хай навіть і дивина екзотична для місцевих чоловіків. Але жерцем цілком може рухати й елементарний дух суперництва, бажання насолити Повелителям. Або прагнення посіяти між мною і ними смуту.

Така перспектива, все це… лякає. Примушує тривожитися і чекати на якусь каверзу.

Я вже добре засвоїла, наскільки ревниві власники мої се-аран. Хай я не даю приводу. І Сетору мені навіть не подобається. І взагалі дратує. Але хіба мало що їм може на думку спасти, якщо він і далі демонструватиме цей свій недоречний інтерес до мене. Не має значення, з яких причин.

Не хочу я цього інтересу.

Не хочу.

Для них, можливо, це все гра, суперництво, політика… а для мене смертельна небезпека.

Ні, я розумію, що Повелителі мене, швидше за все, не вб'ють. Я їм потрібна. Але перетворити моє життя на пекло, якщо розлютяться, з легкістю можуть. І більше не буде ніжних обіймів. Часом дивної але такої щемливо-приємної турботи. Почуття безпеки у їхніх руках. І поблажливих поступок моїм бажанням та поривам. Я не хочу це все втрачати. Не хочу, щоб хтось зруйнував ті кволі, крихкі надії, які я почала плекати.

Даремно Чотжар мені сказав про Сетору. Не знаючи, легше ігнорувати.

А з іншого боку… виходить, я знову хочу сховати голову у пісок. Не нести відповідальності… І ось не впевнена вже, чи маю я цього бажання соромитися?

Ох, як же все складно.

І сьогодні цілком може стати ще складніше.

До нашого від'їзду до палацу глави бронзових на-агарів на весільний обряд ні-одо Шааріда та рії Танатріс залишилося всього кілька годин. І якщо не брати до уваги ранкового заняття з А-атоном, на якому я вчилася фізично впливати на всілякі предмети в підпросторі, то майже весь сьогоднішній день для мене перетворився на підготовку до цієї поїздки.

До палацу прибула рія Сора, щоб мені допомогти, і разом з Чотжаром і моїми служницями вони взялися ліпити з мене щось неймовірне, принагідно пояснюючи, як я повинна поводитися в будь-якій з можливих ситуацій.