Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Десь вдалині я бачу мерехтливе світло ліхтариків й щодуху прискорююся, біжучи вперед без будь-якої гадки куди саме прямую. Як на лихо, навіть місяць норовливо ховається за хмарами, не бажаючи допомагати нам у цій триклятій грі на виживання!

Коли я вже не можу розпізнати нічого перед собою через темінь, я простягаю перед собою руки, намагаючись йти на дотик. Вкриті мохом стовбури дерев залишають неприємний, вологий слід на руках, проте, я не маю іншого вибору, просуваючись далі. Я вкрай загубилася, не маючи гадки, де саме знаходжуся… навіть приблизно. Відчуття часу геть збилося. Мені здається, що я потрапила в якийсь фільм жахів, нескінченно блукаючи поміж дерев. Моє серце шалено б’ється у грудях від страху, але не перед клятою відьмою Юкі… мені так страшно залишитися сам на сам у цій суцільній, моторошній пітьмі, безпорадно шукаючи вихід.

Нарешті я зупиняюся, опускаючи руки, й підіймаю приречений погляд у темне небо. Сьогодні напрочуд хмарно. Мені завжди подобалося роздивлятися зорі вдалині від міста, адже штучне світло приховує те чарівне та яскраве сяяння, наче заздрить його природній красі. Знаходячись десь, як мені здається, на краю всього світу, я не бачу навіть тьмяної зірочки, яка б світила десь там… далеко-далеко від мене.

Наруто… я нарешті дозволяю собі пригадати його блакитні, променисті очі, які палко дивилися на мене, перш ніж наші губи зімкнулися у поцілунку. Серце досі стискається від однієї згадки про хлопця, який вкрав мій спокій та розсудливість. Де він зараз? Можливо, вони вже схопили його? Якого біса я взагалі думаю про таке зараз?!

Гучний хруст сухої гілки десь поблизу змушує мене здригнутися, а після з жахом заціпеніти й відчути себе жалюгідною здобиччю. Трясця! Моє тіло не підкорюється наказам… воно тремтить й не рухається з місця, як би я не змушувала себе зробити бодай крок! З очей вже ллються гірки сльози, проте, я зовсім не хочу плакати! Таке враження, що я лише спостерігаю зі сторони за дівчиною, яка застрягла десь серед лісу, дрижачі від страху, немов зайченя! Вона рюмсає, не маючи сили взяти себе до рук й побігти! Яка я жалюгідна… але нічого не можу зробити, окрім як прислухатися до кожного шурхоту й тремтіти все сильніше!

Нарешті до мене доходить усвідомлення, що я не сама! Хтось рухається десь зовсім… зовсім близько! Мене обкатує гарячою хвилею жаху, змушуючи серце вистрибувати з грудей, а волосся стати дибки! Кінцівки поколює від шаленого страху, а збите дихання, здається відходить луною по всьому лісу! Зрештою я зриваюся з місця, роблячи декілька кроків, утворюючи гучний хрускіт гілок, на які з необережністю наступаю ногою. Одна з них дуже боляче впинається мені в ногу, і я не втримуюся від болісного стогону, який викриває мою присутність. Хтось вочевидь почув мене, адже його кроки прискорюються й направляються в мій бік!

— Ні! — зривається з моїх вуст, перш ніж їх накриває чиясь холодна долоня.

Мене відтягують в бік, притуляючись зі мною до високого дерева, аби сховатися за його широким стовбуром. Ловці не зробили б такого, а це може означати лише одне — це хтось з альянсу!

— Тихіше, нас почують, — шепоче на вухо збентежений голос Рок Лі.

Певно він так само злякався, як і я, адже його збите від страху дихання неприємно лоскоче мою шию. На відміну від хлопців, дотик Лі для мене огидний. Мені кортить відсторонитися від нього, але він дуже сильно утримує мене у своїх руках, не даючи змоги пручатися. Лі досі тримає мій рот долонею, тому я не можу навіть попрохати його відпустити мене! Коли я стараюся прибрати його руку, він ще дужче притискає мене до себе, тим самим не дозволяючи вже й ворушитися. Дідько! Він такий сильний, не зважаючи на свою комплекцію!

— Вони близько, — мляво шепоче мені він, помітно дрижачи від страху.

Я дійсно чую наближення чиїхось кроків! Прямо на нас прямує відразу декілька людей і нарешті я бачу світло… світло від ліхтариків ловців! Господи… це вони! Вони вже дуже близько! Цьому стерву вдалося перетворити нас на наляканих мишенят, які тікають й ховаються, підтискаючи хвости!

Хлопець важко зітхає, перш ніж сказати мені:

— За моїм наказом… швидко біжи звідси. — Я чую, наскільки сильно тремтить його голос, але він тримається гідно до самого кінця. — Я затримаю їх! Ти маєш протриматися до світанку… за нас двох! Зараз!

Він відштовхує мене в ту мить, коли на нас наводять світло ліхтарика, але від несподіванки, я перечіпляюся через якусь бісову корчу! Моє серце завмирає у грудях, коли я падаю на землю пластом, наче якесь нерухома дровиняка! Який сором! В цей час Рок Лі кидається вперед, однак, його кроки затихають, наче він раптово зупиняється… разом з моїм бідолашним серцем!

Я з болем підіймаю голову, аби побачити як у світлі ліхтаря усміхається обличчя Узумакі! Він спеціально наводить ліхтарик знизу, аби його вираз здавався більш лячним. Цей телепень кепкує з нас в такий момент?! Я гадала, що ось-ось втрачу свідомість від жаху, а він просто жартує?!

— Бу! — весело регоче Наруто, сміючись з нажаханого Рок Лі.

Залишаючись у темряві, я розумію, що вони не бачать того, що я розляглася на землі, наче це теплий пісок на пляжі! Однак все моє тіло ниє від важкості падіння, ще й нога пече від болю через кляту корчу!

— Ти сказився, йолопе! — гарчить на друга Учіха, і я з полегшенням зітхаю, усвідомлюючи, що моя команда в повному зборі.

Кляті ідіоти! Навіщо так лякати?! Повільно підіймаючись з сирої землі, я з невдоволенням на обличчі струшую свою дорогучу сукню від бруду та вологого листя. Через цей шурхіт на мене наводять ліхтариком, змушуючи скривитися від яскравого світла й закрити обличчя рукою.

— Отже, майже весь альянс у зборі, — радісно промовляє Шикамару, роблячи крок вперед. — Це добре, адже в нас є план дій! Деякі члени альянсу підготувалися завчасно до цієї гри, але не встигли повідомити решту через брак часу.

Приємні новини, але мені в обличчя знову світять ліхтариком, змушуючи ще раз закрити долонею очі. Кому це в біса немає чого робити?!