Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 44 «Хочу, щоб ти переїхала до мене»

Емі

З самого ранку почуваюся недобре. Голова паморочиться, відчуваю слабкість і постійну втому вже кілька днів. Мабуть, моя анемія дається взнаки. На останньому прийомі лікарка казала, що, можливо, доведеться підвищити дозу заліза, яку я приймаю.

Попри це, вирішую піти на прогулянку. Зазвичай свіже повітря допомагає трохи прояснити голову. Швидко збираюся, наношу легкий макіяж, одягаю світлий спортивний костюм вільного крою, а зверху — теплу куртку, бо на вулиці сьогодні знову мороз.

Йду до невеликого торгового центру неподалік від дому. По дорозі мені стає трохи легше, в голові прояснюється, повертається звична активність. Гуляю магазинами, заходжу в дитячий відділ і беру кілька речей: миленькі боді та рожеву сукню для донечки на виріст. Після цього йду до кафе, беру лате та шоколадне тістечко, насолоджуюся моментом.

Але коли виходжу з торгового центру, розумію, що переоцінила свої сили. Запаморочення повертається різко і сильно. Перед очима темніє, земля починає хитатися під ногами. Хапаюся за стіну будівлі, намагаючись утримати рівновагу, але ноги підкошуються, і я повільно сповзаю вниз.

Заплющую очі, намагаючись дістати з кишені телефон, щоб подзвонити Тимофію.

Десь на межі свідомості чую голос жінки — здається, вона звертається до мене. Я хочу відповісти, але губи не слухаються, а потім усе навколо розчиняється в темряві.

Не знаю, скільки часу минуло. Прокидаюся з важкою головою та слабкістю у всьому тілі. Повільно розплющую очі — біла стеля, стіни, у повітрі різкий запах ліків. Повертаю голову і бачу дівчину в білому костюмі, мабуть медсестра. Вона помічає, що я прийшла до тями, і виходить за лікарем.

Невдовзі заходить лікар, швидко пояснює ситуацію. Як я і підозрювала, причина втрати свідомості — анемія. Ми домовляємося, що я зв’яжуся зі своєю лікаркою, а ввечері мене відпустять додому. Лікар також каже, що вже повідомив мого чоловіка, і той скоро буде тут.

Через п’ятнадцять хвилин двері палати розчиняються, і я бачу Тимофія. Він буквально влітає до кімнати, підбігає до мене. Його обличчя бліде, очі повні страху.

— Боже, Емі, як же ти мене налякала, — говорить, беручи моє обличчя в долоні. Його пальці тремтять.

Він починає обсипати моє обличчя поспішними, гарячковими поцілунками, бурмочучи:

— Якби з вами щось сталося… Я б цього не пережив…

Його голос зривається. Я бачу, як він бореться із собою, намагаючись не розклеїтися прямо тут. А коли він піднімає погляд і заглядає мені в очі, у його очах я бачу сльози.

Щось всередині мене стискається. Я хочу обійняти його. Міцно притиснути до себе, заспокоїти, запевнити, що все добре. Але я вагаюся.

Всередині досі жевріє недовіра, і в голові з’являються думки: а раптом він злякався лише через дитину?

Я опускаю очі, ховаючи власні сумніви. Всередині ніби точиться боротьба між бажанням повірити й страхом знову помилитися.

Тимофій, помітивши мою нерішучість, м’яко торкається мого підборіддя, змушуючи подивитися на нього.

— Емі… — його голос трохи хрипкий, він чомусь переходить на шепіт,— Ти добре себе почуваєш? Тобі щось потрібно?

Його турбота щира. Він хвилюється не лише за дитину, а й за мене. Я бачу це, відчуваю кожною клітинкою, але все ще не можу дозволити собі просто довіритися.

— Усе гаразд, це через анемію, нічого серйозного, — тихо відповідаю.

Тимофій проводить великим пальцем по моїй щоці й уважно оглядає моє обличчя. 

— Ти мене так налякала, — зізнається Тимофій, сідаючи на край ліжка. — Коли мені подзвонили… Я ще ніколи не відчував такого страху.

Я стискаю пальці на ковдрі, не знаючи, що сказати. Відчуття страху, біль і водночас невимовне тепло — усе змішується всередині мене. Врешті-решт, я даю волю почуттям. Трохи підіймаюся й обіймаю Тимофія за шию.

Він одразу ж обіймає мене за талію й притискає до себе так міцно, ніби боїться, що я знову зникну. Його дихання гаряче на моїй шкірі, і, коли він ніжно цілує мене за вушком, я мимоволі затримую подих. Одна його долоня лягає мені на живіт, погладжуючи його і він шепоче:

— Не лякай мене більше так.

Я мовчки киваю, насолоджуючись моментом. Вдихаю його особливий, рідний аромат і хочу, щоб цей момент тривав вічно. Хочу провести так решту свого життя — в його обіймах, захищена, потрібна.

Але реальність швидко повертає мене назад.

— Я піду поговорю з лікарем, — каже Тимофій, повільно відсторонюючись.

— Добре. Сфотографуй, будь ласка, мої аналізи, щоб я могла надіслати їх своїй лікарці.

Він киває й виходить із палати.

А я залишаюся одна. І мені стає холодно. Порожньо.

Якби ж у нас усе було нормально… Якби ми дізналися про вагітність разом, якби він був поруч із самого початку… Якби ми засинали й прокидалися разом, чекали на появу доньки як сім’я. Але в нашому житті занадто багато цих "якби", зараз усе не так, як мало б бути. І я не знаю, чи стане так колись. Я видихаю й дивлюся в стелю. Якщо бути чесною хоча б перед собою, то я цього хочу. Дуже.

Після розмови з лікарем я зв’язалася зі своєю лікаркою, і вона збільшила мені дозу заліза. А завтра, як і планувалося, у мене прийом.

Я відчуваю себе набагато краще після крапельниці, але Тимофій наполягає, щоб я залишилася в лікарні до вечора. Здається, він досі не оговтався. Носиться зі мною, ніби я хвора, а не вагітна. Навіть хотів залишитися зі мною в туалеті — раптом мені стане погано. Але після мого різкого погляду все-таки вийшов. Щоправда, чекав просто під дверима.

Потім замовив для нас вечерю, і ми їли її разом у лікарняній палаті. Це було дивно. Незвично. Але водночас — затишно. 

Через кілька годин мене нарешті відпускають додому.

По дорозі Тимофій мовчить, зосереджено дивлячись перед собою. Він насуплений, занурений у власні думки. Я вирішую не турбувати його. Йому потрібно відійти від шоку.

Коли ми опиняємося у моїй квартирі, він допомагає мені зняти куртку. Я сідаю на пуф у коридорі, щоб зняти взуття, але Тимофій раптом опускається переді мною навколішки й починає допомагати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍