Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Вона не сперечається. Повільно підходить і сідає на стілець, а інший підсуває, щоб, як завжди, покласти на нього ноги.

Я дістаю їжу, швидко розкладаю її по тарілках, для Емі готую чай, а собі — каву. Поки все гріється, краєм ока спостерігаю за нею. Вона задумливо дивиться у вікно, покусуючи нижню губу.

— Емі, ти точно нормально себе почуваєш?

— Так, усе нормально, — відповідає вона, але голос звучить якось сумно. Її явно щось тривожить, але вона не хоче про це говорити. Або, можливо, не хоче обговорювати це саме зі мною.

— Ти якась бліда.

— Мабуть, тому що погано спала. Крихітка всю ніч штовхалася. І голова, мабуть, через це паморочиться, — говорить погладжуючи животик. 

— Але ж ти щойно сказала, що з тобою все нормально?

— Це нормально, — знизує плечима. — Таке іноді буває, я не звертаю на це уваги. В мені, взагалі-то, росте людина.

— Саме тому я і переживаю. Давай поїдемо в лікарню.

— Мені післязавтра на прийом. До речі, повідомляю: у четвер на десяту ранку в мене прийом у гінеколога.

— Добре, я звільню графік, і ми поїдемо разом. Але якщо тобі раптом стане погано, дзвони мені в будь-який час доби.

Емі просто мовчки киває і приступає до своєї вечері.

Наступного дня в офісі роботи — непочатий край. У другій половині дня запланована важлива нарада і зустріч щодо нового великого проєкту, але я не можу зосередитися. Думки про Емі не дають спокою. Я сумую за нею, а ще більше — хвилююся.

Вчора, коли їй було боляче, мені хотілося забрати весь її біль собі, зробити що завгодно, аби тільки моя дівчинка почувалася добре. Скільки ж усього доводиться переживати жінкам під час вагітності… І найгірше те, що я нічого не можу зробити. Це зводить мене з розуму.

У розпал наради дзвонить мій телефон. Дивлюся на екран і бачу її ім’я. Відразу напружуюся. Вона рідко дзвонить першою. Всі наші телефонні розмови відбувалися з моєї ініціативи.

Рукою зупиняю промову мого заступника і швидко відповідаю:

— Так, Емі, щось трапилося? — голос звучить занадто хвилювано.

Але замість її голосу чую чоловічий.

— Добрий день, мене звати Кирило Борисович Береговий, я завідувач відділення патології вагітності першого пологового. Ким ви доводитеся власниці цього телефону?

Я різко підводжуся з крісла. Всі присутні ошелешено дивляться на мене, починають перешіптуватися, але мені байдуже.

Холод пробігає по шкірі. У грудях щось боляче стискається.

— Я її чоловік! — слова вириваються самі собою. — Що з нею?

Руки тремтять. Долоні спітніли, а серце б’ється так сильно, що здається, зараз просто вискочить з грудей.

— Вона втратила свідомість на вулиці. Її привезли до нас. Наразі її стан стабільний, але ми проводимо обстеження, щоб визначити причину. Вам краще приїхати.

Руки тремтять. Долоні спітніли, а серце б’ється так сильно, що здається, зараз просто вискочить з грудей.

Я відчуваю, що не маю контролю над ситуацією і це мене вбиває. Я не знаю, що з Емі, не знаю, як наша донька. Але я мушу взяти себе в руки.

— Я скоро буду, — швидко відповідаю і відключаюся.

Зриваю піджак із крісла і вже на виході кидаю:

— Нарада завершена.

На ходу звертаюся до помічниці:

— Ліно, перенесіть усі зустрічі на сьогодні… і на завтра також.

Вилітаю з кабінету і мчу до ліфта. Поки спускаюся на паркінг, нервово тарабаню пальцями по стінці. Кожна секунда здається вічністю. Мені потрібно якомога швидше опинитися поруч із нею.

Страх стискає горло. Він пронизує кожен нерв, пробирається під шкіру. Те, що я відчув учора, у порівнянні з цим — просто дурниця.

Мені важко дихати. Груди здавлює невидимими лещатами. 

Я не можу її втратити.