Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

1916 р. — заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («Kriegsamtes»). У 1917 р. — командир XXV дивізії, з серпня — начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 рр. — міністр транспорту, в 1928—1932 рр. — військовий міністр, у 1931—1932 рр. — одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.[38].

Візія України

Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»[39], — зауважив його сучасник.

Німецько-австрійська окупація: pro et contra

Оцінка австро-німецької окупації УНР/ УД, так само як оцінка будь-якого аспекту діяльності обох державних утворень, по сьогодні жорстко детермінована ідеологічними уподобаннями та смаками дослідників, об’єктивної картини — якщо така взагалі можлива — наразі не існує. Причина — тодішні німецькі документи загинули під час Другої світової. Отож, кожен воліє писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу дві полярні точки зору, які належать людям, в об’єктивності та особистій порядності яких сумніву немає.

А. Марголін (1877—1956 рр.) з дружиною. Джерело: http://jewseurasia.org/

Арнольд Марголін, відомий адвокат, громадський діяч: «Справедливість вимагає визнати, що протягом усієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці»[40].

В. Вернадський (1863—1945 рр.). Суспільне надбання

Володимир Вернадський, визначний науковець, перший президент Академії наук України (квітень 1918 р.): «Німці все йдуть і йдуть. Вони йдуть — їх замінюють інші. І серед українців усе сильніше йде сумнів. А в народі глухе незадоволення. Німці нерідко грубі — очевидно, і в їхньому середовищі роздратування: їх запросили, а тимчасом вони як би серед ворогів. У селах, через які вони проходять, вони практично грабують, подекуди ґвалтують жінок»[41].

Сучасні дослідники за відсутності автентичних та верифікованих даних, вимушені запов­нювати вакуум нехай і справедливими, але умоглядними судженнями.

Так, наприклад, один з них констатує: Україна була єдиною з новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії, яка підписала мирну угоду з переможеними de facto державами Центральними. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. З цього, типу, випливає: виконуючи умови Берестейської угоди, Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеччини»[42]! І це при тому, що таких намірів, не те що розроблених планів у Берліні ніколи не існувало й існувати не могло!

Інший шанований у професійних колах дослідник слушно, натомість, зауважує: окупація для УД крім негативних мала і позитивні наслідки, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійсненню планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. Дослівно: «Для РСФРР, її уряду німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації»[43].

Німецько-австрійська окупація: погляд з Берліна

Австрійські дослідники вказують: «... у середовищі військових похід в Україну викликав дуже гострі дискусії». Генерал-фельдмаршал Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедиція матиме наслідком розпорошення німецьких сил. Гоффманн, зі свого боку, «вбачав необхідність походу в Україну в тому, щоб до рук більшовиків не потрапила вся Східна Європа й вони не змогли повернути проти Німецької імперії».

Л. Максиміліан Йосип Марія Арнульф фон Віттельсбах, принц Баварський (1846—1930 рр.), у 1916—1918 рр. головнокомандувач Східного фронту. Суспільне надбання

Але головна проблема полягала в наступному: «...слабкість німців виявилась у нерозумінні своєї місії як окупаційної влади. Без сумніву, співпраця з гетьманом виходила більш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалої економічної допомоги на початках, «перетворення [України] на придатного союзника» потребувало більшої підтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрілі соціальні реформи, щоб, таким чином, здобути підтримку широких верств населення, німці також не порахували за потрібне. Лише коли всім стало зрозуміло, що німецькі та австро-угорські союзники програли війну, гетьман вдався до спроб здійснити часткові перетворення»[44].

Мали місце тут і два інших аспекти, які українські дослідники намагаються, як правило (мабуть, з причини душевної та наукової цнотливості), не згадувати.

Перший: «...від початку Першої світової війни до 1917 р. німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією «революціонізації та інсургенції» і полягала у підтримці національно-визвольних рухів у країнах Антанти». Саме в рамках цієї стратегії «національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти» надавалася організаційна та фінансова допомога. Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи».

Другий: «...така підтримка означала також підтримку галицьких русинів», що, в свою чергу, «створило, по-перше, іманентно нерозв’язувану проблему для німецької дипломатії, оскільки Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала дилема зовнішньополітичної орієнтації — Відень чи Берлін: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці — на Берлін».

Аспект третій. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. — Д. Я.), для військового керівництва — засобом розв’язання економічних проблем» та, що найважливіше, замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Німецько-австрійська окупація: погляд з Відня

Австро-Угорська імперія (1878—1918 рр.). Легенда: 1. Королівство Богемія. 2. Герцогство Буковина. 3. Каринтія. 4. Крайна. 5. Далмація. 6. Королівство Галичини та Володимерії. 7. Австрійське Примор’є. 8. Нижня Австрія. 9. Маркграфство Моравія. 10. Зальцбург. 11. Австрійська Силезія. 12. Штирія. 13. Тироль. 14. Верхня Австрія. 15. Форарльберґ. 16. Угорщина. 17. Хорватя і Славонія. 18. Боснія і Герцоговина. Суспільне надбання

Цивільний прапор Австро-Угорщини. Суспільне надбання

Восени, коли німецька поразка у війні стала доконаним фактом, «німецьке МЗС сформулювало нову — «цілком антирадянську» — політику, мета якої полягала в тому, щоби створити «ідеологічну базу» для співпраці з переможцями. Стратегічна мета і гетьмана, і німців збіглася — йшлося про їх намагання добитися легітимації Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врешті-решт Берліну таки вдалося домогтися антантівської санкції на перебування своїх військ на території Української Держави».

Міркування тут було цілком ясним — країни Антанти не полишали надій на відновлення законного режиму в союзницькій Росії. Всі плани сплутала Листопадова революція в Німеччині[45].

Австро-Угорська імперія, або, як її інакше називають «Дунайська монархія» — приватна власність родини Ґабсбургів. Імперія мала свої, відмінні від німецьких, геополітичні інтереси в Україні. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити»