Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Великий герб Австро-Угорщини. Суспільне надбання
В. фон Габсбург-Лотаринзький, командир Українського легіону у складі австро-угорської армії (1895—1948 рр.). Суспільне надбання
Як пояснив сучасний український дослідник, «важко складалися відносини Скоропадського з Австро-Угорщиною, оскільки їй від 1772 р. належала майже вся «Західна Україна». У «двоїстій» імперії навіть титул Гетьмана викликав занепокоєння, оскільки стосувався всієї України. Саме через евентуально можливі проблеми зі статусом «західноукраїнських» земель, гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини з Австрією — незважаючи на зусилля посла Липинського»[47].
А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».
Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «Гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними».
Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вільгельм... справді може піти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити із України з Галичиною і Буковиною включно королівство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще міцніше тулитися до Німецької імперії. Усе виглядало як замкнуте коло...»[48]
Підготовка перевороту — продовження
Угода Ґренера—Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну підтримку перевороту німецькою стороною.
Умови підтримки: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР, організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території УНР. Скоропадський мав би визнати мирову угоду між УНР та Нiмеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишків» Нiмеччинi, санкціонувати їх продаж німецьким воякам на «індивідуальній» основі. Ще один пункт передбачав, що український Сойм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов’язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва[49]. 26 квітня Вільгельм II дозволив заміну українського уряду[50].
Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «...якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я — людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самi собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби».
Фрідріх Вільгельм Віктор Альберт Пруський (1859—1941 рр.), імператор Німеччини (1888—1918 рр.). Суспільне надбання
Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого бойового генерала, це — масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання: «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[51] (виділено нами. — Д. Я.).
Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однiєї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумiвся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цiлком. Це сталося тому, — переконував він, — що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися»[52].
«На тлi сiрої стандартности й безбарвностi демо-соцiялiстичного провiдництва, — нiби у вiдповiдь гетьмановi написав Донцов, — П. Скоропадський був iндивiдуальнiстю. Далi, вiн посiдав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собi живчик владолюбства i звичку командування. Мав фах, що найбiльше був тодi потрiбний для правителя України, — був вiйськовим. Нарештi, мав полiтичну вiдвагу, бо стаючи гетьманом самостiйної України, вiн зраджував собi всю ту росiйсько-монархiчну касту, до якої належав...»[53]
29 квітня
Зупинятися на перебіговi подій у день перевороту особливого сенсу немає. Тим більше, що це неодноразово робили інші, більш компетентні дослідники.
Звернемо увагу лише на особу, яка була фактичним керівником coup d’etat — колишнього викладача тактики в Пажеському корпусі (в якому навчався Скоропадський) — генерал-майора Володислава Дашкевича-Горбацького.
День 29 квітня був обраний не випадково. Це було зроблено, правдоподібно, ще й задля того, аби не допустити Українських Установчих Зборів, скликання яких було призначено на травень[54]. Інший резон навів останній УНРівський прем’єр Мартос: німці грали на випередження, намагаючись, тим самим, не допустити проголошення коронного краю Галичини і Буковини у складі Австро-Угорської імперії[55].
Хто такий Дашкевич-Горбацький?
Народився 16 серпня 1879 р. у православній дворянській родині. Закінчив Кременчуцьке реальне та Московське військове училища (1899). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Литовського полку. Закінчив по 1-му розряду Миколаївську академію Генерального штабу (1905); штабс-капітан гвардії з перейменуванням у капітани Генерального штабу. В листопаді 1905-го — листопаді 1907 р. — командир роти лейб-гвардії Гренадерського полку. В листопаді 1907-го — серпні 1913 р. — обер-офіцер для особливих доручень при штабі 1-го армійського корпусу. Полковник (грудень 1914 р.), в. о. начальника штабу 68-ї піхотної дивізії (листопад 1915-го — лютий 1916 р.), командир 96-го Омського полку (лютий 1916-го — січень 1917 р.). Генерал-майор (1917). У 1918 р. брав участь у розгоні УЦР. Начальник особистого штабу гетьмана. В квітні—червні —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.