Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Я натягла найбільш безпосередню посмішку, котра тільки в мене була у колекції, й розвернулась до чоловіка:

– Пробач! – розвела я руками, намагаючись посміхатись якомога натуральніше. – Замислилась.

– Про що?

Знизала плечима:

– Перетравлюю інформацію.

– Про монстрів?

Війнула віями з самим безвинним виглядом:

– Про все.

Обличчя Колвіна виглядало досить похмурим. Ще трохи й всі веселощі полетять до однієї рогато-хвостатої матері, таж, було досить непогано! Треба рятувати положення! Я підхопила професора попід лікоть, притулившись щокою до його плеча:

– Ми приїхали розважатись? Значить, ідемо розважатись!

Здивування, що змінило Колвінську похмурість, виглядало дещо приємніше, та оманливо:

– Лєрка! Гадаєш я повірив у твою натягнуту посмішку?

От же ж! Мало кулаки не стисла.

– Я лиш намагаюсь зрушити з місця одну брилу, що примерзла, судячи з усього, до снігу, – я здійняла на нього ледь не благаючі очі. – Ми будемо веселитись, чи препарувати мої далеко не завжди розумні думки?

Брови чоловіка злетіли так високо, що хотілось їх трохи спустити:

– З тобою не занудьгуєш.

– А воно треба?

Колвін потяг мене на доріжку:

– Через що засмутилась? – він навів на мене свій прискіпливо-скануючий погляд. – Тільки не бреши!

Де – я, де – брехня?! Та брехати дійсно не хотілось, як і казати правду:

– Повернемось у котедж, і я все розповім, – як могла намагалась не зітерти посмішку з обличчя, виторговуючи тимчасовий компроміс.

Ігор ковзнув по мені своїм сканом ще раз:

– Вмовила. Ввечері – так ввечері. Та затям: не відвертишся.

Видихнувши з полегшенням, я кивнула погоджуючись й завертіла головою на всі боки. Снігове містечко було поділено на багато секторів. Ліворуч від доріжки знаходилось щось на зразок величезного стадіону, порослого низенькими ялинками, серед яких бродили снігові олені з дивовижно красивими рогами, і на цих оленях, виявляється, можна було покататись. Звісно ж, мені тут же пообіцяли на зворотному шляху верхову прогулянку.

Праворуч розташувались гірки, з яких безперервно злітали на санчатах діти й дорослі, розливаючи навколо радісний сміх та лемент. Тут було навіть озеро, і в ньому плавали лебеді – також снігові. Як сказав Колвін, якби можна було вивільнити всю магію, влиту тільки в ці два містечка, то її міці вистачило б, щоб знести усе Зимолісся.

На інших ділянках були звичайні зимові забави: зі снігу ліпили хто що вигадає. Так, можна було це робити руками, а можна, як у Льодовому містечку, задати задачу й зі снігу виростало те, що було задумано: хоч снігова баба, хоч фортеця.

На крайній ділянці біля лісу ми знайшли все сімейство Дубовських, котрі, судячи з початкового стану будівництва якоїсь споруди, прибули сюди не так давно. Забачивши Колвіна, хлопчаки кинулись до нього з диким лементом, миттєво повиснувши на його руках мавпочками. Це був дивний контраст: гроза студентів зараз виглядав цілком умиротворено. Тепла посмішка, розслаблене обличчя – ніхто не побачив би в ньому зараз того, хто ще кілька днів назад жбурляв бойові блискавки, носився по галявині розлюченим тигром та плавив рукою чуже горло. Наче дві різні людини. Споглядаючи дитяче захоплення, я розуміла, що Ігоря хлопчаки люблять.

Мене Артур з Артемом пару хвилин розглядали з цікавістю, після чого старший брат спитав:

– Сніжкою у ціль потрапити зможеш?

Ольга одразу ж втупилась в нього суворим поглядом:

– Артур!

– Та все добре! – махнула я рукою. – Ми сюди грати прийшли, чи за чим?

Швидко зліпивши сніжку, я повернулась до хлопчика:

– Ціль намітив?

Він покрутився й вказав мені на сніговика біля огорожі. В того навіть морквина була в якості носа. От на неї Артур і вказав:

– Поцілиш?

Я прицілилась, подумки помолилась: «Тільки б не промахнутись!», й жбурнула сніжку. На моє щастя та на жаль для сніговика – той позбавився носа. Хлопчина миттю схопив мене за руку:

– Будеш у моїй команді! – й потяг на протилежний бік галявини.

Артем повиснув на другій руці:

– Я з вами!

Пролунав чоловічий сміх та насмішкуватий голос Колвіна:

– Ну, проти такої армії ми просто не маємо шансів!

Я не стрималась й, озирнувшись, показала йому язика: дитинство – воно таке. Артур підвів мене до кучугури снігу і спитав:

– Ти зможеш збудувати укріплення краще, ніж в них? – він кивнув на зростаючу стіну навпроти нас.

Довелось згадати усі фільми, де я бачила хоч якісь фортеці. Окинула поглядом споруду умовного супротивника й зрозуміла, що вони її підганяють під свій зріст. Значить, нам потрібно збудувати вище, зі сходинками й майданчиком зверху для обстрілу з висоти. А до нас хай ще докинуть!

Я уявила фортечну стіну, задала усі необхідні параметри, і сніг заворушився, втілюючи мій «проект». Артур і Артем тим часом ліпили сніжки. З протилежного боку періодично долітав сміх, та співчутливо питали: чи вистачить нам сил перекинути снаряд через таку громаду.

Артур недовірливо подивився на мене:

– Ти впевнена, що нам потрібна така стіна?

– Вони думають, що ми робимо її високою, щоб їхні сніжки не долітали. Та вони ж не знають, що ми будуємо зверху майданчик. А, значить, супротивник буде в нас, як на долоні.

Хлопчина пару секунд усвідомлював сказане, після чого задоволено посміхнувся:

– Я знав, що ти – розумна! Битись доводилось?

Від такої заяви я навіть розгубилась: це як – рибак рибака бачить здалеку? Та погодилась:

– Бувало.

– Наша людина!

Артур підставив мені долоню і я ляснула по ній. Привіт, дитинство! Поки фортеця добудовувалась, я також почала ліпити сніжки. Ми так захопилися цією справою, що до мене не зразу дійшло: чогось не вистачає. Точніше, когось. Я озирнулась навкруги:

– Артур, ти Артема бачив?

Хлопчик підвів голову: