Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

По дорозі до Снігового містечка я влаштувала допит професорської тушки, котру той вже давно обіцявся надати для екзекуції. Для початку поцікавилась: за яким принципом рухаються ці сани? Магія – магією, та ж для будь-якої магії потрібна енергія.

– Все вірно, Лєра, – кивнув Колвін. – Ти про котушки Тесли чула?

– Це ті, які за ідеєю повинні використовувати так звану енергію ефіру? В них же коефіцієнт корисної дії низький!

Він саркастично усміхнувся:

– Якщо на Землі дехто не навчився цим користуватись, це не означає, що й інші не вміють. Навіть в умовах твого світу можна отримати коефіцієнт порядку один і п’ять. Тут – в декілька разів вище.

Я охнула:

– Це ж – вічний двигун!

– Практично.

– Припустимо. Та сам по собі генератор штовхати сани не стане: отриману енергію треба до чогось прикласти, а в саней – ні коліс, ні гусениць. Ніякої тяглової сили!

Професор кивнув на візника:

– Тяглова сила – сам візник.

– Яким чином?

– В цьому й полягає магія. Певен, що і її можна розібрати з точки зору законів природи, та не завжди на це є час та можливості. Тож, деякими здібностями ми просто користуємось, не вдаючись особливо у механізм їхньої роботи. Я вже розповідав тобі про здібності тих, хто народився у Стрибор’ї, чи вихідців звідти. Рівень сили у всіх різний, та в тому, чи іншому ступені присутній у багатьох стриборців. Ти бачила, що я можу переміщатись швидко – майже миттєво. На короткі відстані мені це майже нічого не варто. Чим більше відстань, тим більше витрати енергії. Можу перемістити з собою ще кого-небудь, та при умові, що мій резерв повний. Ще краще, якщо в наявності накопичувач енергії, але не завжди це краще насправді. От для візника цей генератор і є накопичувачем, енергію котрого він використовує, щоб зрушити сани за рахунок магії стихії повітря.

Я потерла перенісся:

– Ясніше не стало, та принцип зрозумілий. А цілющий бузковий серпанок?

– Енергія з певним зарядом: точніше – цілительським. Хтось відразу народжується з такими задатками, як от у Ватраньї. Комусь це треба розвивати. Більшості це загалом не доступно, за винятком, так званої, домашньої магії – тієї, заряд котрої ти отримала, зачісуючи домовика. Та, враховуючи, що багато хто одружується не надто добре поміркувавши, то й цю силу отримують далеко не всі, – Колвін хитро подивився на мене. – Тобі пощастило, – розплився він задоволено, наче кіт після порції сметани.

То це мені, виявляється, пощастило?! Ну-ну. Обдала професора досить іронічним поглядом:

– Гадаю, енергією домовик «винагороджує» лише хазяйку?

– Уїла, – з виглядом переможеного схилив голову чоловік. – Нам пощастило.

– І як відбувається процес зцілення?

– Дрібні подряпини, синці, забиття гояться майже миттєво. Хоч цілительською енергією, хоч домашньою. Для загоювання більш серйозних ран треба мати добре розвинену просторову уяву, знати анатомію й мати повний резерв. Кожна клітина несе інформацію про себе цілу, і цілителю потрібно спрямувати потік енергії для відновлення нею себе коханої. Для загоєння внутрішніх ушкоджень треба вміти вмикати скануючий зір і бачити, що називається, кінчиками пальців: через них надходить інформація, котру цілитель повинен побачити на своєму внутрішньому екрані. Одиниці народжуються з такою здібністю одразу. Іншим – роки навчань та тренувань на допомогу. З домашньою магією простіше. Вважається, що вона живиться силою кохання. Та, якщо вважати, що кохання – теж енергія, то зрозуміло звідки така міць. Нею можна витягти з того світу, але тільки тих, хто належить до сім’ї. Головне не шибонути потоком, щоб добити, а випускати його плавно, – Колвін блиснув на мене, враховуючи навколишнє сяйво, синіми бризками з домішкою срібла. – Я задовольнив твою цікавість?

Сани зупинились й нам довелось зійти. Професор потяг мене до якоїсь крамниці неподалік – прикупити подарунки хлопчакам Ольги та Олега. П’ятирічному Артему дісталась книжка з казками та «живими» картинками. Ну, як живими: оживаюча ілюзія, що змальовувала сюжет за мірою читання. Та, щоб побачити картинку, треба читати – така собі мотивація. Восьмирічному Артуру Ігор купив щось на зразок тренажера для відточування бойових навичок. Він був схожим на той п’ятачок з аморфною масою у Льодовому містечку з тією тільки різницею, що на ньому виникав умовний супротивник, з котрим можна було битись без остраху отримати серйозні пошкодження – максимум пара синців.

На моє здивування Колвін тільки поморщився:

– На Землі тебе не дивувало, коли хлопчаки займались боксом, боротьбою? Ні? А Артур народився зі здібностями бойового мага. Враховуючи, що Синьоозерськ знаходиться на Прикордонні, розвивати їх краще з дитинства.

Мені навіть стало не затишно: вже вкотре «милість» Лукомор’я відходить на другий план, і я все більше усвідомлюю, що там проблем більш, ніж вдосталь. І невідомо, де страшніше: там, чи в моєму далеко не милому світі?

Ігор обійняв мене за плечі:

– Лєра, в тебе вигляд, наче ти до лігва монстрів потрапила.

– Іноді мені починає здаватись, що це так, – ляпнула, не подумавши.

По його обличчю промайнула тінь:

– Ну, так, і один з них поруч з тобою.

– Я не це мала на увазі, – поспішила відвести очі в бік, чесно кажучи й сама не розуміючи, що я дійсно про це думала.

Часом мені ставало не те, щоб страшно, як тоскно, наче навколо мене провалля, і я зовсім одна у чужому для мене світі. І, як би Колвін не старався, я почуваюсь самотньою. Це відчуття переслідує мене з самого дитинства. Всі мої витівки, вся бравада – тільки для того, щоб задавити його, наповнити пустоту, що розросталась все більше і більше.

– Лєра! – вдарилось мені в спину.

Виявляється, я до такого ступеня занурилась у свої думки, що навіть не помітила, як професор зупинився, я ж продовжувала йти хтозна-куди. А ми наче веселитись збирались. Продовжу у тому ж дусі – і все зіпсую. Врешті решт, Колвін з усіх сил намагається мене розтормошити, і від нього, в усякому разі у Лукомор’ї, я нічого поганого не бачила, якщо не враховувати пари наїздів. Добре, розбиратись буду потім.