Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

логіка — людський винахід, а не елемент структури буття, а отже (тут є багато проміжних етапів, але він може опанувати їх пізніше), комп’ютери — просто іграшки, що їх винайшли хлопці (на чолі з Чарльзом Беббіджем) для розваги інших хлопців. Джон переконаний, що є багато альтернативних логік (але як багато?), і кожна з них не менш добра, ніж логіка або-або. Загроза іграшки, з допомогою якої він заробляє собі на прожиття, загроза, яка перетворює її в щось більше, ніж просто іграшку, полягає в тому, що вона спалить у мозку своїх користувачів шляхи або-або, а отже, замкне їх без вороття у своїй бінарній логіці.

Джон зосереджується над Аристотелем, над П’єром Раме, Рудольфом Карнапом. Більшість прочитаного він не розуміє, але вже звик до нерозуміння. Нині він намагається знайти тільки той момент в історії, коли обрали логіку або-або, відкинувши логіку і (або).

Над цими книжками і своїми проектами (розвідкою про Форда, що тепер наближається до кінця; руйнуванням логіки) Джон працює ввечері, коли має час, опівдні грає в крикет, а кожної другої неділі їде на якийсь час у «Royal Hotel» і розкошує ночами на самоті з «Atlas’ом», найгрізнішим комп’ютером у світі. Чи може життя парубка, якщо він живе життям парубка, бути кращим?

Є тільки одна тінь. Минув рік, відколи він написав останній поетичний рядок. Що сталося з ним? Чи справді мистецтво — результат самої злиденності? Може, щоб писати, він знову повинен стати злиденним? А хіба не існує поезії екстазу, навіть пообіднього крикету як екстазу? Хіба має значення, де поезія знаходить свій стимул, якщо це поезія?

Хоч «Atlas» не будували як машину для обробки текстових матеріалів, він використовує перерви серед ночі, щоб спонукати комп’ютер надрукувати тисячі рядків у стилі Пабло Неруди, використовуючи як лексикон список найефектніших слів із «Вершин Мачу-Пікчу» в перекладі Натаніела Тарна. Потім несе до готелю грубий стос паперу і пильно переглядає аркуші. «Ностальгія чайних ложечок». «Запал віконниць». «Люті вершники». Якщо він не може тепер писати поезію, яка йде від серця, якщо його серце не в належному стані, щоб творити власну поезію, то чи не можна принаймні стулити докупи псевдовірші, виготовлені з фраз, породжених машиною, а отже, повторивши жести письма, знову навчитися писати? Чи чесно використовувати механічну допомогу для письма — чесно перед іншими поетами, перед померлими майстрами? Сюрреалісти писали слова на клаптиках паперу і струшували їх у капелюху, а потім витягали навмання і складали рядки. Вільям Берроуз розрізав сторінки, мішав їх, а потім складав разом частинки. Хіба не те саме робить він? Але чи його незмірні ресурси — який ще поет в Англії, ба навіть у світі, має в своєму розпорядженні таку потужну машину? — перетворять кількість у якість? А хіба не можна було б стверджувати, що винахід комп’ютерів змінив природу мистецтва, і тепер автор і стан серця автора не мають значення? По третій програмі він чув музику зі студій Кельнського радіо, музику, стулену докупи з електронних завивань і тріскоту, вуличного шуму, фрагментів старих грамзаписів і уривків розмов. Хіба не пора поезії дорівнятися до музики?

Джон послав свою збірку віршів у стилі Неруди приятелю в Кейптауні, і той опублікував їх у журналі, який видавав. Якась місцева газета перевидала один з комп’ютерних віршів із глузливим коментарем, і день чи два в Кейптауні він був відомий як варвар, що прагне замінити Шекспіра машиною.

Окрім комп’ютерів «Atlas» у Кембриджі та Манчестері, є ще третій. Він міститься на належній міністерству оборони станції досліджень ядерної зброї поблизу Олдермастона, не дуже далеко й від Брекнелла. Тільки-но програми, які керують комп’ютером, перевірено і схвалено в Кембриджі, їх треба встановити на машині в Олдермастоні. Виконувати це завдання мають програмісти, які написали їх. Але спершу самі ці програмісти мають пройти перевірку з боку органів безпеки. Кожному дають довгу анкету, яку треба заповнити, написавши про родину, свою біографію, свій трудовий досвід; кожного навідують удома люди, які кажуть, що вони з поліції, хоча насправді, мабуть, із військової розвідки.

Усіх британських програмістів визнали надійними й видали їм бейджики, які вони мали носити на шиї під час візитів, на них були їхні фотографії. Тільки-но вони представлялися на прохідній Олдермастона, і їх проводили до будівлі з комп’ютером, їм більш-менш давали свободу пересуватись, як їм заманеться.

А от у випадку Ґанапаті і Джона не було й мови про надання їм вільного допуску на секретні об’єкти, бо вони іноземці, або, як казав Ґанапаті, «неамериканські іноземці». Отже, на прохідній кожному з них давали індивідуальних охоронців, що водили їх від місця до місця, постійно наглядали й відмовлялися розмовляти з ними. Коли вони ходили в туалет, охоронець стояв біля кабінки, коли їли, стояв позаду них. Їм дозволяли розмовляти тільки з іншим персоналом компанії «International Computers» і більше ні з ким.

Участь у праці з містером Помфрітом під час перебування в «ІВМ» і власний внесок у розвиток проекту бомбардувальника TSR-2 в ретроспективі видавалися такими тривіальними, ба навіть комічними, що Джонове сумління легко заспокоїлось. Олдермастон — річ зовсім інша. Протягом кількох тижнів Джон провів там загалом десять днів. Коли він закінчив, стрічкові модулі вибору завдань працювали не гірше, ніж у Кембриджі. Він виконав своє завдання. Безперечно, були інші люди, які могли б установити ці програми, але не так добре, як він, бо ж він написав їх і знав їх зсередини. Інші люди могли б виконати цю роботу, але не виконали. Хоча Джон міг висунути якісь аргументи, щоб мати привід не виконувати (скажімо, послатися на неприродні обставини, коли всі його дії спостерігає незворушний охоронець, і їхній вплив на стан його психіки), він не висував їх. Містер Помфріт міг бути жартом, але годі було вдавати, ніби Олдермастон — жарт.

Раніше Джон ніколи не знав таких місць, як Олдермастон. Атмосфера там була зовсім іншою. Комірчина, де він працював, як і будь-яка інша комірчина та все в них, дешева, функціональна і потворна. Вся база, що складалася з розкинутих приземкуватих цегляних споруд, потворна потворністю місця, яке знає, що ніхто на нього не дивитиметься, а можливо, потворністю місця, яке знає, що в разі війни його зітруть із лиця землі.

Без сумніву, тут є розумні люди, не менш розумні, ніж кембриджські математики, або майже такі. Без сумніву, дехто з цих людей, яких він бачить у коридорах, — оперативні чергові, дослідники, технічні службовці І, II і III ступенів, старші технічні службовці, люди, з якими