Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

йому заборонено розмовляти, — й самі закінчили Кембридж. Він написав програми, які установлює, але їхнє планування здійснювали люди з Кембриджського університету, які не могли не знати, що машина в математичній лабораторії має лиховісну сестру в Олдермастоні. Руки тих людей у Кембриджі не чистіші за його власні. І все-таки, проходячи крізь ті брами, дихаючи тамтешнім повітрям, він допомагав гонці озброєнь, став спільником у «холодній війні», і то на стороні зла.

Перевірки тепер, здається, здійснюють уже без попереджень, як-от тоді, коли він учився в школі, ба навіть уже не називають перевірками. Але в цьому випадку важко подавати як виправдання свою непідготовленість. Від миті, коли вперше пролунало слово «Олдермастон», Джон знав, що Олдермастон буде перевіркою, і знав, що він не пройде її, знав, що йому бракує рис, потрібних, щоб пройти її. Працюючи в Олдермастоні, він віддав себе в розпорядження зла, і певною мірою на ньому лежить більша провина, ніж на його англійських колегах, що, відмовившись брати участь, ризикували б своєю кар’єрою набагато серйозніше, ніж він, тимчасовий чужий учасник цієї боротьби між, з одного боку, Британією і Америкою, а з другого — Росією.

Досвід. Ось слово, на яке він хотів би спертися, щоб виправдати себе перед собою. Митець повинен мати різноманітний досвід — від найшляхетнішого до найницішого. Доля митця — зазнавати найвищої творчої радості, але не меншою мірою він має бути готовим узяти на себе і все жалюгідне, мерзенне й ганебне, що є в житті. Саме задля досвіду він витерпів Лондон — мертвотні дні в «ІВМ», крижану зиму 1962 року, один принизливий любовний зв’язок за іншим, — бо це лише низка етапів у житті поета, які всі перевіряють і випробовують його душу. Так само й Олдермастон — гидку комірчину з пластиковими меблями, де він працює, якусь піч, що видніє у вікні, озброєного вартового за плечима — можна вважати просто за досвід, за наступний етап його подорожі в глибини.

Це виправдання ані на мить не переконує його. Це софістика, оце й усе, зневажлива софістика. А коли він і далі збирається стверджувати, мовляв, якщо спання з Астрід та її ведмедиком було знайомством з моральною вбогістю, а брехня самому собі з метою виправдатись — це безпосереднє знайомство з інтелектуальною вбогістю, тоді та софістика стає ще більш гідною зневаги. Про неї нема чого сказати і, якщо бути нещадно чесним, годі сказати що-небудь і про те, що про неї нема чого сказати. А от нещадної чесності навчитися не так уже й важко. Навпаки, нещадна чесність — найлегша річ у світі. Як отруйна жаба не труїть сама себе, так і в людини невдовзі формується груба шкіра, яка захищає її від власної чесності. Смерть розумуванням, смерть балачкам! Мають значення тільки слушні вчинки, байдуже, чи то зі слушної причини, чи то з хибної, чи то взагалі без причини.

З’ясувати, що таке слушні вчинки, не важко. Джонові не треба думати дуже довго, щоб знати, що таке слушні вчинки. Він міг би, захотівши, робити слушні вчинки з майже непомильною точністю. Коли він намагається уявити собі, яка поезія виникла б, якби раз по раз, неодмінно робити слушні вчинки, то бачить тільки голу пустоту. Слушні вчинки нудні. Отже, Джон у безвиході: він був би радше лихим, ніж нудним, проте не поважає людину, що була б радше лихою, ніж нудною, а водночас не поважає і здатність розуму точно сформулювати свою дилему.

Незважаючи на крикет і книжки, незважаючи на завжди привітний щебет на яблуні під вікном, де птахи вітають схід сонця, вихідні й далі переживати дуже тяжко, надто неділю. Джон боїться прокидатись у неділю вранці. Існують ритуали, які допомагають пережити неділю, передусім треба вийти й купити газети, почитати їх на дивані, повирізати шахові задачі. Але газет майже завжди вистачає лише до одинадцятої години ранку, і, хай там як, читання недільних додатків — це безперечний спосіб марнування часу.

Джон марнує час, він намагається змарнувати неділю, щоб швидше настав понеділок, а разом із понеділком — полегкість, яку дає робота. Але в певному широкому розумінні робота — теж спосіб марнувати час. Усе, що він робив, відколи ступив на берег у Саутгемптоні, — марнував час, бо чекав, коли прийде його доля. Доля не прийшла б до нього в Південній Африці, запевняв він себе, вона прийде (прийде, мов наречена!) тільки в Лондоні чи Парижі, а можливо, у Відні, бо доля перебуває тільки у великих містах Європи. Майже два роки він чекав і страждав у Лондоні, а доля не з’являлася. А тепер, уже не маючи сили терпіти Лондон, він зазнав поразки і змушений відступити в село, це стратегічний відступ. А чи заглядає доля в села, невідомо, навіть якщо це англійські села і навіть якщо до них можна за годину доїхати потягом з вокзалу Ватерлоо.

Звичайно, у своєму серці він знає, що доля не навідає його, якщо не спонукати її до цього. Треба тільки сидіти й писати, це єдиний спосіб. Але він не може почати писати, поки не настане слушна мить, і, хоч як ретельно він готується, — начисто витирає стіл, виставляє лампу, проводить поля на чистій сторінці, сидить із заплющеними очима, створює, щоб бути готовим, пустоту в голові, — незважаючи на це все, слова не приходять до нього. Чи, радше, приходить багато слів, але немає серед них слушних, речення, яке б він одразу — за його важкістю, врівноваженістю, силою — впізнав би як послане долею.

Він ненавидить ці двобої з чистою сторінкою, ненавидить такою мірою, що починає уникати їх. Він не витримує тягаря розпачу, що опускається наприкінці кожного безплідного сидіння, усвідомлення, що він знову ні на що не спромігся. Краще не мучити себе знову і знову. Адже можна втратити здатність відповісти на поклик, коли він з’явиться, можна стати надто кволим, надто жалюгідним.

Джон добре усвідомлює, що його неспроможність як письменника і його крах як коханця такі паралельні й близькі, що цілком можуть бути однією суцільною поразкою. Він чоловік, поет, творець, активний принцип, а чоловік не повинен чекати, поки до нього наблизиться жінка. Навпаки, саме жінка має чекати чоловіка. Жінка — істота, що спить, поки її розбудить поцілунок принца, жінка — пуп’янок, що розпукає від пестощів сонячного проміння. Поки він сам не захоче діяти, не станеться нічого ані в коханні, ані в мистецтві. Але він не довіряє волі. Як не можна просто захотіти писати, бо слід чекати допомоги якоїсь зовнішньої