Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

начальник Генерального штабу Збройних сил УД. У жовтні 1918 р. — керівник дипломатичної місії УД у Румунії. У 1919 р. брав участь у громадянській війні на боці «білих»: учасник Сибірського «Льодового походу», командир Північної групи 2-ї армії. Воював у Добровольчій армії. З 1920 р. на еміграції в Німеччині. Знищений в ГУЛАГу.

В. Дашкевич-Горбацький (1879—1952 рр.), начальник особистого штабу гетьмана (генерал-хорунжий). Суспільне надбання

Нагороди: шість бойових орденів, у т. ч.: Св. Володимира (2), Св. Станіслава (2), Св. Анни (2), Золота Георгіївська зброя «За хороб­рість» та медалі[56].

29 квітня — продовження

Ще одна важлива «особа» перевороту — Українська демократично-хліборобська партія. «Несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування» — ця партія мала за базу Лубенський повіт Полтавської губернії, але ніколи не змогла досягти масштабу всеукраїнської партії. Автори партійної програми — педагог Вік­тор Андрієвський (1885—1967 рр.), В’ячеслав Липинський та журналіст Сергій Шемет залишили помітний слід в історії нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтні 1917 р. політичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності»[57], — читаємо в дослідженні, присвяченому історії УДХП.

С. Шемет (на передньому плані) (1875—1957 рр.). Фото 1903 р. Суспільне надбання

М. Омелянович-Павленко (1878—1952 рр.). Суспільне надбання

Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням полковника (згодом генерал-хорунжого в ЗС УД)) Михайла Омеля­новича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян цирку Крутікова, мала такий вигляд: «...народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи... Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» — «Гетьмана і Гетьмана!» — лунає по залі... Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!» Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла»[58].

У принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв’язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), — другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання.

Останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Дорошенка) звучить так: «... на Хліборобському з’їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»[59]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів[60], залишається без відповіді.

По завершенні зборів у приміщенні цирку (або Гіппо-Палацу, як його називали власник та кияни), близько 2-ї години в ніч з 29 на 30 квітня за наказом Скоропадського його прихильники захопили міністерства УНР — військове, внутрішніх справ та Державний банк, які розташовувалися в Липках.

Гетьман переїхав з приватної квартири Федора Безака (Хрещатик, 16; на цьому місці тепер Будинок профспілок) до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією: «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), — пригадував він. — У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в’їзд нового уряду не є величним видовищем»[61].

Палац генерал-губернатора Київської, Волинської та Подольської губерній (ріг сучасних Інституцької та Шовковичної; не зберігся). Подяка Клубу корінного киянина

Маршрут пересування П. Скоропадського 29 квітня. 1. Гіппо-Палац (цирк Крутікова) по вул. Миколаївській (нині Архітектора Городецького), 5. 2. Будинок, в якому мешкав Ф. Безак (Хрещатик, 16). 3. Палац генерал-губер­натора (Інститутська, 18). ©: Антон Дубовик (@dubovyk)

«В день перевороту всі десь позникали, — не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. — А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки... Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі[62] не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь — покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність...» І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, — мовляв, — нарешті скінчився полон на громадськiй службі».

Капітан М. Капустянський (третій ліворуч у першому ряду) серед військовослужбовців штабу V стрілецької бригади російської армії. 14 жовтня 1915 р. Суспільне надбання

На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем’єра Голубовича, який шукав — і так і не зна­йшов — людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з’їзд[63]. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з’їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з’їздяться»[64]. Один з найбільш проникливих описувачiв епохи, майбутній генерал-хорунжий Дієвої армії УНР, а тоді мало кому відомий підполковник Микола Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «...соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове»[65].

29 квітня. Оцінки сучасників

Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими соціалістичними політичними партіями.

Прагматична та поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської Грамоти, як державної конституції, вважаючи її