Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, есефи, провід яких головно складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували Дорошенкові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра закордонних справ[66], а на зустрiчi з Ґренером 2 травня передали останньому вироблений і пiдписаний провiдними партiйцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституцiї, публiчно наголошуючи при цьому на необхiдностi введення в дiю конституцiї УНР 29 квiтня![67]

Сучасний дослідник Федір Проданюк подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня.

Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували... Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками ­всієї української народності, тобто монополізувати право презентувати інтереси всього українського народу»[68].

Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки.

Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)[69].

Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з’явилася представницька делегація збанкрутілих «об’єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана — «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.

о. Теофіл Горникевич (1891—1969 рр.). Відень,1960-ті рр. Джерело: приватний архів проф. Олега Горникевича у Відні

Видатний український історик о. Теофіл Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив: українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем’єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам[70].

Красномовною є й iнша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» вiдвiдала німецького головнокомандувача в Українi. Мета зустрiчi — обговорення можливості й умов входження їх представникiв до уряду Федора Лизогуба.

Ф. Лизогуб (1851—1928 рр.). Голова Ради Міністрів УД. Суспільне надбання

Вимоги було викладено у формi меморiалу, до якого нiбито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, — пояснив він свою позицію, — що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжнi думки народонаселення. Разом з тим, — наголосив Скоропадський, — одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися на роль президента, — сказав також новий очільник держави, — я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, — вів далі гетьман, — може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні»[71].

Мудрий Арнольд Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістiв) призвели до того, що і Скоропадський, і нiмецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій»[72].

2 травня

Перші ознаки життя нового державного утворення знаходимо 2 травня.

Того дня Скоропадський формально поінформував вищих представників австро-німецьких спільників — генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервалта про створення свого уряду, який приступив до виконання своїх обов’язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:

Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів — Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів — Ржепецький А. К.

Міністр торгу і промисловості — Гутник С. М.

Міністр продовольчих справ — Соколовський Ю. Ю.

Міністр праці — Вагнер Ю. М.

Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордонних справ — Василенко М. П.

Міністр народного здоров’я — Любинський В. Ю.

Міністр шляхів сполучення — Бутенко Б. А.

Міністр судових справ — Чубинський М. П.

Міністр земельних справ — Колокольцев В. Г.

Державний контролер — Афанасьєв Г. О.

Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу — Сливинський О. В.

Державний секретар — Гижицький М.

товариш міністра внутрішніх справ — Вишневський О. А.

товариш міністра внутрішніх справ — Воронович М. М.

товариш міністра продовольчих справ — Гаврилов М. О.

товариш міністра закордонних справ, т. в. об. помічника державного секретаря — Палтов О. О.

в. об. товариша міністра судових справ, член Генерального суду — Завадський С. В.

Хто такі міністри Української Держави?

Ви будете здивовані, але факт залишається фактом: за 90 років, що минули від трагічної загибелі Української Держави, ані її сучасники, ані її дослідники будь-якого кольору політичної забарвленості не дуже стралися з’ясувати біографічні відомості керівників цієї держави, проаналізувати їх політичні погляди, професійні здібності, якісний склад гетьманських адміністрацій, порівняти керівників новопосталої держави з їх «колегами» доби УНР. Вражає й інше: на сьогодні доступні джерела подають нам відомості хіба про