Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Частина 37

Коли портал остаточно зник, залишивши по собі лише тонкий, тремтячий слід магії у повітрі, я стояла, втягуючи повітря, наче після глибокого пірнання. Світло згасало повільно, і ми залишилися у напівтемряві, де обійми Нолана були єдиним, що тримало мене на ногах.

— Ясемін… — його голос знову став тихим, глибоким, ніби звертався не лише до мене, а й до всього мого єства. — Ти впоралась. Ти справжня…

— Я не сама, — перервала я, поклавши долоню на його щоку. — І ніколи не була.

Він торкнувся моїх пальців губами, закриваючи очі на мить, як ніби цей короткий дотик давав йому спокій після бурі.

Здалеку долинав гомін — викладачі та студенти поступово збиралися на подвір’ї. Академія все ще була на ногах, її стіни ще трималися. Ми вдвох стояли серед тиші, яка на мить настала після всього. У цій тиші я нарешті змогла глибоко вдихнути — без тягаря, без тривоги. Але ми обидва знали: це було лише затишшя.

Нолан не відходив. Його рука залишалася на моїй талії, тепло його тіла — поруч. І коли він нахилився, аби прошепотіти мені на вухо, я затремтіла не від холоду.

— Вони ще прийдуть. Темрява ніколи не здається після першої поразки. Але тепер… тепер у неї є чого боятися.

— І що ж саме? — тихо запитала я, дивлячись йому в очі.

— Нас, — відповів він просто.

Його очі світилися рішучістю і ніжністю водночас. Він більше не ховав своїх емоцій. І я теж.

Ми повільно пішли до вежі — повз сліди бою, повз уламки бар’єру, крізь тіні, що ще не встигли розвіятись. І тільки-но ми піднялись на вершину, звідки було видно весь внутрішній двір Академії, я обернулася до нього.

— Усе зміниться, — сказала я. — Ми змінили хід цього пророцтва. І тепер усе залежить від нас.

Він уважно подивився на мене.

— І що ти зробиш першою?

Я не відповіла словами. Просто підійшла ближче, поклала руки йому на груди, відчула, як б’ється його серце — повільно, сильно, надійно. А тоді піднялася на носочки й торкнулася його губ.

Цей поцілунок був інший. У ньому не було розгубленості чи тривоги. Лише глибоке, впевнене знання: ми разом. Ми одне одного не відпустимо.

І коли відійшла від нього на крок, я вже знала, що саме скажу наступного:

— Ми ще не перемогли. Але я не боюся. Бо я з тобою.

І він відповів не словами, а мовчазним кивком. І цього було достатньо.

Над Академією нарешті зійшло сонце. Але в його світлі ховалась нова тінь. І ми обоє знали: боротьба лише починається

Проміння світанку, що проривалося крізь розбиті вікна та зруйновані арки Академії, скидалося на обережну надію. Академія ще стояла — побита, але жива. Мовчазні коридори наповнювались шумом кроків: викладачі, студенти, старші наставники — усі поверталися до життя, кожен зі своєю історією бою, зі своїми втраченими і знайденими силами.

Я з Ноланом спустилися до головного двору, де вже зібралась частина викладачів. Пані Міравел — сувора наставниця бойової магії — роздавала команди, і навіть її зазвичай холодний голос лунав якось із теплом. Її рука була перебинтована, але погляд залишався твердим.

— Арель із загоном магів тримає захист з півдня, — повідомила вона нам, — а Сієна з Адріаном допомагають пораненим у західному крилі.

— Всі живі? — запитала я, намагаючись не тримтіти голосом.

— Більшість, — зітхнула вона. — Але ми втратили декількох студентів. І кількох наставників…

Я вловила погляд Калеба, який мовчки стояв поруч із групою учнів, ніби не знаючи, куди себе подіти. Його очі більше не світилися тією щирістю, що раніше — і в них промайнуло щось… інше. Але я не могла зосередитись на цьому зараз.

Мої друзі — Аліса, Арель, Сієна, Адріан — усі були розкидані по території, зайняті тим, що вміли найкраще: підтримкою, відбудовою, захистом. Вони боролися не лише магією, а й серцем.

Ми з Ноланом пішли далі — до внутрішнього залу, де зібралися викладачі для екстреної ради. Нолан увійшов, як завжди, без зайвих слів. Але його присутність усе змінила. Всі замовкли, коли він ступив на середину.

— Портал зруйновано, але джерело сили ще не зникло, — почав він. — Ми не маємо часу на відновлення. Темрява може повернутись у будь-який момент.

— Але як? — прошепотіла одна з викладачок. — Це ж була атака ззовні…

— І зсередини, — відповів Нолан, кинувши короткий погляд на Калеба, який стояв осторонь.

Усі присутні раптом затамували подих.

— Що ти маєш на увазі? — з тривогою запитала пані Міравел.

Нолан не відповів одразу. Його погляд сковзнув по мені, і в ньому я побачила попередження. Всі карти ще не розкриті. Потрібен час.

— Ми розберемося, — нарешті сказав він. — Але зараз найголовніше — втримати Академію, зміцнити захист і не дати новій хвилі темряви прорватися.

— І що для цього потрібно? — запитав хтось із магів.

— Її, — Нолан поглянув на мене. — Її сила, її зв’язок із джерелом. Її присутність у самому серці Академії.

І в цю мить усі подивилися на мене — студенти, викладачі, наставники. Але вперше я не злякалась. Я стояла поруч із ним. І була готова.

Ясемін, спадкоємиця світла, що ще навіть не розквітла повністю.

І попереду — фінальна битва, яку ніхто ще не уявляв собі до кінця.

Коли вечір знову огорнув Академію, напруга відчувалась у кожному її камені. Магічні бар’єри, відновлені зусиллями десятків викладачів, тремтіли від перенапруження — вони трималися, але надовго їх не вистачить.

Я стояла на балконі своєї кімнати, дивлячись на обрій, де ще мерехтіли залишки темної магії. Вітер тягнув у повітрі запах диму, вологи й розбитих чар. За спиною було тихо — але я знала, що він там.

— Не спиш? — голос Нолана, як завжди глибокий і спокійний, прозвучав, наче шелест темного шовку.

Я обернулася. Він стояв, спершись на одвірок, у звичному чорному плащі, але без тієї нездоланної дистанції, яка зазвичай розділяла нас. Його очі — ті самі, глибокі й пронизливі — цього разу дивилися м’якше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍