Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 46 «Знайомство»

Я нервувала. Ні, навіть не так — я дико хвилювалася.

Усю дорогу до будинку мами Тимофія я сиділа в машині, стискаючи руки на животі. Моє хвилювання передалося й донечці — вона періодично штурхала мене зсередини. 

— Розслабся, — промовив Тимофій, кинувши на мене короткий погляд.

— Ага, звичайно. Це ж так просто.

— Моя мама не кусатиметься, обіцяю.

Я пирхнула. Звичайно, для нього це не проблема — це ж його мати, він її знає. А я? Я навіть не уявляю, яка вона. В голові вже вибудовувалися страшні сценарії, як вона кидає в мене погляд, повний осуду, або ще гірше — відверто дає зрозуміти, що я тут небажана.

Коли Тимофій припаркувався біля невеликого, але затишного будинку, я глибоко вдихнула. Все буде добре. Головне — не панікувати. Ми ж не одружуємося з Тимофієм, то яка різниця чи сподобаюся її. Намагалася запевнити себе. 

Ми вийшли з машини. Тимофій упевнено пішов до дверей, а я трохи зосталася позаду, намагаючись зібратися з думками.

Двері відчинилися майже одразу. Перед нами постала жінка середніх років із коротким каштановим волоссям і допитливим поглядом.

— Мамо, це Емілія, — представив мене Тимофій, і я несміливо всміхнулася.

— Доброго дня, — мовила я, а в наступний момент її очі опустилися на мій живіт.

Обличчя Любові Петрівни різко змінилося — її очі широко розкрилися, губи злегка затремтіли, а руки автоматично потягнулися до серця.

— Господи… — тільки й прошепотіла вона, а потім зробила крок назад, ніби втратила рівновагу.

Я встигла підхопити її за лікоть, а потім з розлюченим поглядом повернулася до Тимофія.

— Ти ідіот, Дорошенко! — гаркнула я, навіть не намагаючись приховати свого обурення. — Ти що, не попередив маму, що я вагітна?!

Тимофій виглядав абсолютно незворушним.

— Я хотів зробити сюрприз.

Я ледь не задушила його поглядом.

— Чудовий сюрприз вийшов, нічого не скажеш! — буркнула я, а потім повернулася до його мами. — Любове Петрівно, ходімо в дім. Вам треба випити якесь заспокійливе.

Жінка мовчки кивнула, все ще переварюючи побачене, і я повела її в будинок, залишивши Тимофія позаду.

Всередині було затишно: на полицях стояли книги, на столі — ваза з живими квітами. Будинок мав сучасний, але не надто пафосний ремонт, тож я почувалася доволі комфортно.

— Перепрошую за такий… сюрприз, — мовила я, допомагаючи їй сісти на диван. На останньому слові я кинула докірливий погляд на Тимофія.

Жінка уважно подивилася на мене, повільно оглядаючи з ніг до голови. Її погляд зупинився на моєму великому животі, і я відчула, як серце стиснулося.

— Ви вагітні від мого сина? — нарешті запитала вона.

— Так, — відповіла я, ковтаючи клубок у горлі.

На обличчі Любові Петрівни пробігла буря емоцій: шок, збентеження… і провина. Остання емоція мене здивувала.

— Тимофію, вона ж уже була вагітною, коли ти був із Мариною? — запитала вона, переводячи погляд на сина. Але, не чекаючи відповіді, продовжила: — Боже, що я питаю? В Емілії таки великий живіт… Люба, який у вас термін?

— Двадцять сім тижнів. Майже сім місяців.

— Ох… — видихнула Любов Петрівна й знову схопилася за серце. — То виходить, ти був поруч із жінкою, яка носить чужу дитину, поки інша самотньо носила твою… рідну?

Вона знову подивилася на Тимофія, і в її очах стояв невимовний шок.

— Я знаю, мамо, це жахливо. Але вже нічого не зміниш. Головне, що тепер я все знаю і буду поруч зі своєю донькою.

— Буде дівчинка?

Я кивнула.

— Боже, яка радість! У нас буде маленька принцеса, — зворушено промовила вона, усміхаючись. Потім різко схаменулася: — Так, що ж це я розсілася? Ходімо обідати!

— Мамо, може, тобі випити заспокійливе? — стурбовано запитав Тимофій.

— Зі мною вже все добре, — відмахнулася вона. — Ні, звісно, я все ще трохи шокована, але це ж така щаслива новина! Вона краще за будь-яке заспокійливе.

Любов Петрівна раптово підвелася й пішла на кухню, почавши метушливо виставляти страви на стіл.

Я знову кинула докірливий погляд на Тимофія й пішла за його мамою.

— Еміліє, що вам подобається з їжі? Чи, можливо, у вас є токсикоз? — Любов Петрівна запитала, коли я увійшла до кухні.

— Любове Петрівно, будь ласка, звертайтеся до мене не так офіційно. Називайте мене просто Емі. Мені так звичніше.

— Як скажеш, люба. То що, токсикозу немає? Можливо, якась їжа його викликає?

— Ні, все нормально. Почуваюся чудово.

— Що ж, це прекрасно! Тоді давайте сідати за стіл. Де там Тим? 

Від її короткого звернення до сина в моїй голові раптово сплив спогад: Тимофій якось сказав, що тільки мама називає його так. Це був один із тих моментів, коли він говорив про неї з особливою теплотою. Несподівано я відчула, як куточки губ піднімаються в посмішці.

— Я тут, мамо, ходив до машини за продуктами, — озвався Тимофій, заходячи до кухні.

— Сину, ну нащо? У мене всього вистачає.

— Це не я, це Емі. Вона сказала, що не можна приходити в гості з порожніми руками.

— Ой, дякую, моя хороша! — радісно усміхнулася жінка, звертаючись до мене.

— От як від мене — то «нащо ти це привіз», а як від Емі — то «дякую, моя хороша», — пробурчав Тимофій, спробувавши перекривити маму.

— Ну не бурчи, як дід старий, чесне слово, — весело засміялася Любов Петрівна. — Сідай краще за стіл.

Обід пройшов у невимушеній, навіть затишній атмосфері. Любов Петрівна виявилася чудовою господинею — уважною, гостинною, але без зайвої нав’язливості. Вона вправно розкладала страви, підливала чай і стежила, щоб моя тарілка не залишалася порожньою.

Я помітила, що їй кортіло поставити мені безліч запитань, але вона стримувалася. Час від часу її погляд зупинявся на моєму животі, а на вустах з’являлася ледь помітна усмішка. Це викликало в мені несподіване полегшення. Я була впевнена, що мене чекають незручні розмови, але жінка, попри цікавість, не стала тиснути. І це мені сподобалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍