Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 37

Крім цього погляду, мій темний се-аран більше ніяк не показує свого невдоволення моєю відмовою. Це мене трохи заспокоює. І дозволяє нарешті зосередитися на тому, що відбувається, а ще згадати все, що мені сьогодні розповідали мої наставники.

Коли я питала А-атона про весільний обряд, то, звичайно ж, мала на увазі не все весілля, а найважливіший момент. Власне, сам шлюбний ритуал, який сьогодні мають провести мої се-аран для наречених. В якому, як виявилося, я також візьму участь.

До решти всього Чотжар і рія Сора постаралися мене підготувати, поки одягали, а от про обряд розповіли тільки те, що він проходитиме в сімейному святилищі Дому Бронзових, куди крім наречених зможуть потрапити тільки мої се-аран. Ну і я, як уже з’ясувалося.

Але все це за планом має відбутися ближче до завершення сьогоднішніх урочистостей. І спершу нам доведеться трохи побути почесними гостями на святі.

Весілля у Вищих Домах Аша-Ірон, як я зрозуміла, досить тривалий та складний захід.

Перший його етап особистий і, можна сказати, сімейний, який наречені проводять нарізно, готуючись до зустрічі одне з одним. А наречена ще й прощається з рідною домівкою та родиною. Цьому зазвичай присвячений цілий день напередодні самого весілля. Ну або менше, якщо одруження з якихось причин раптове.

Потім офіційна зустріч, коли наречений урочисто забирає наречену до свого дому. Ну і нарешті саме святкування, яке проходить здебільшого без нареченої, оскільки їй тепер уже належить готуватися до обряду під керівництвом старших жінок сім'ї майбутнього чоловіка.

Ну а поки Танатріс чепурять і готують до врочистого виходу, або що там з нею роблять, ні-одо Шаарід зустрічає гостей, розважає їх, приймає подарунки, і чекає на свою обраницю. Точніше вже всіх зустрів, оскільки Імператори прибувають останні.

Нас проводять у величезний світлий зал з візерунчастою матовою кам'яною підлогою та склепінчастою стелею, поділений на зони колонами та повітряними інсталяціями. І наповнений… за звичкою так і хочеться сказати «людьми», але звісно ж вищими ашарами та на-агарами. Красивими та водночас моторошними істотами.

Чоловіки, в основному, всі вдягнуті в строгі однотонні вбрання. Жінки у вишуканих сукнях, обвішані коштовностями. Усі неспішно переміщуються залом, або сидять в альковах довкола невеликих столиків. Спілкуються одне з одним, пліткують, пригощаються напоями та закусками, які розносять безмовні слуги, слухають тиху приємну музику, яку виконує маленький оркестр на балконі. Загалом все виглядає дуже поважно, стримано та аристократично.

Але варто з'явитися нашій невеликій процесії, і всі погляди відразу звертаються на нас трьох. І я дуже вдячна своїм чоловікам за те, що в цей момент можу триматися за них двох одночасно. І відчувати себе захищеною від зовнішнього світу, наче між двома непорушними скелями.

Для Повелителів та їх се-авін вже готові особливі місця. Поруч із панорамними вікнами на невеликому узвишші, з якого чудово проглядається більша частина зали. Там стоїть довгий зручний дайрат, який мені особисто трохи нагадує елегантну земну софу і невеликий довгастий столик. Ми сідаємо втрьох, мої се-аран, і я між ними. Чотжар тінню застигає позаду нас, періодично подумки коментуючи для мене те, що відбувається, і підказуючи, що робити.

І, звісно ж, гості, що зібралися, починають на повну користуватися можливостю привернути до себе увагу Повелителів і подивитися зблизька на їх се-авін.

Мені навіть складно знайти слова, щоб виразити, як відчувається пильна увага натовпу вищих ашарів. І на-агарів. Хоч я й розумію, що захищена, розумію, що мій розум для них закритий завдяки моїм се-аран і, як я підозрюю, завдяки Чотжару, але все одно не можу позбутися відчуття, ніби мене сканують з усіх боків і на зуб пробують. Вивчають, розглядають, як небачену дивину. Хтось із науковим інтересом. Хтось із несхваленням і навіть погано прихованою зневагою. А хтось дуже хижо, як гарну іграшку, яку не відмовився б отримати для себе.

І серцебиття мимоволі з кожною хвилиною все частішає від тривоги. Пальці, більше не зігріті чоловічими руками, трохи тремтять, і мені хочеться стиснути їх. Але ж це помітять не тільки мої се-аран.

Он і ні-одо Шаарід, що досі ще не відійшов від нас, розповідаючи щось А-атону, задумливо поглядає на мене. І рі-одо Норіхнар десь поблизу тиняється в компанії ще кількох таких же неприємних жерців. І от уже перші охочі спілкуватися з вінценосними братами стоять в очікуванні, коли можна буде підійти.

Спостерігаючи за всіма з-під вій, я раптово відчуваю, як Са-оір проводить по моїй спині долонею. І та завмирає внизу, зігріваючи й змушуючи трохи бентежитись. Палець притискається до мого куприка. А сам чоловік схиляється до мого вуха, обдаючи гарячим диханням скроню.

− Ти ж знаєш, що заслужила покарання, наша норовлива крихітко? – шепоче він ледве чутно, погладжуючи мою п'яту точку. Ковзаючи пальцями по ущелині в дуже промовистому ритмі.

По спині пробігає юрба гарячих мурашок. І дихання перехоплює від цього вкрадливого питання. От тільки несподівано для себе, я крім страху починаю відчувати збудження і дещицю... передчуття. Моє тіло вже надто звикло танути воском у його руках.

– За що, мій пане? – тихо видихаю, мимоволі подаючись до нього. Підсвідомо напрошуючись на ласку.

− Хм. То ти хочеш погратися? − Він веде носом по кінчику мого вуха. Втискає пальці сильніше. − Гаразд. Я приймаю твоє рішення, маленька се-авін. Сьогодні. Але завтра... ти знаєш, хто буде твоїм наставником завтра?

– Не знаю, – трохи хитаю головою. – Ви?

– Я, – з передчуттям підтверджує він. − Мені вже не терпиться приступити до твого навчання особисто, Ліно. Нам багато всього потрібно… вивчити.

Це звучить як погроза. Чуттєва, порочна навіть. Примушує лякливо тріпотіти всередині й разом з тим ... чекати й відчувати передсмак. Здається, з ними я стала зовсім безсоромна.

Мій темний се-аран знову дуже якісно відвернув мою увагу від гостей та їхніх поглядів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍