Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

«Ти хотіла знати ворогів Повелителів в обличчя? Ос-с-сь головний із них. Якщо не рахувати його ув’язненого брата», – прокоментував мій охоронець.

Втім, навіть без цього його коментаря, я одразу зрозуміла, що цей червоноволосий моїм чоловікам точно не друг.

Після всіх поклонів і належних привітань, серед яких було і багато компліментів красі імператорської се-авін − щирих від господарів і солодко-нудотних від жерців − ні-одо Шаарід, величезний бронзовошкірий і чорнявий на-агар, з черговим поклоном ритуально попросив імператорів зробити йому честь і провести для нього та його обраниці шлюбний обряд.

І ось я стою між своїми се-аран, тримаючись за їхні руки, як вони наказали, слухаю їхню розмову з главою Бронзових і буквально шкірою відчуваю липкий оцінювальний погляд Норіхнара. І в порівнянні з цим відчуттям зацікавленість Сетору вже не здається мені такою жахливою.

Цікаво, до речі, де сам Голос Абсолюта?

Дядько нашого союзника дивиться так, ніби холоднокровно прораховує, як різатиме мене на шматки. Ні, він ніяк себе не видає, за весь час на його обличчі не здригнувся жоден м'яз, а очі здаються байдужими й навіть порожніми, але я виразно відчуваю, що це лише маска. Маска, за якою ховається той, для кого чуже життя не коштує абсолютно нічого, а моє − так і зовсім сприймається особистою образою.

І я мимоволі все сильніше чіпляюся за руки своїх се-аран, щоб знайти в собі сили тримати на обличчі свою маску. Мені вже навіть начхати, які питання вони потім мені задаватимуть. Головне – пережити сьогоднішній день.

«Я тобі зараз дещо с-с-скажу, а ти ніяк не видас-с-си цього своєю реакцією», − розбавляє тривогу в моїй голові голос Чотжара.

Добре, що я вже звикла до такого способу спілкування. Інакше вже себе видала б.

«І що ж?» – питаю у нього подумки.

«Володар С-с-са-оір зажадав, щоб я... відкрив йому твої думки».

І все-таки мені не вдається повністю стримати свою реакцію, попри попередження змієхвостого. Мої пальці в чоловічих долонях трішки сіпаються.

Ну от, поспішила я, вирішивши, що питання се-аран мені не такі страшні, як цей візит.

«Вимагав? Не наказав», – мені величезних зусиль тепер коштує хоч крадькома не поглянути на свого темного се-аран. Зате про моторошного жерця і його погляди, що виморожують, я на якийсь час повністю забуваю. Хоч якийсь плюс.

«Навіть імператори не мають права віддавати мені, як твоєму хранителеві, такі накази».

«Ти хочеш сказати, що не розповідав їм про все, що дізнавався з моїх думок?» – уточнюю недовірливо. До цього я намагалася про це не думати. Бувають речі, яких краще не знати.

«Особистого не розповідав», – недбало повідомляє змій.

«А звідки ти можеш знати, що для мене особисте, а що ні?" – обурююся.

«Тобі зараз конче хочетьс-с-ся це з’ясовувати? Чи ти все-таки даси відповідь на моє запитання? − в інтонаціях Чотжара починає прослизати роздратування. – С-с-спілкуватися одночасно з тобою, Повелителями й главою с-с-свого Дому, це, знаєш, не так просто».

Ох ти ж бідолашний. Наскільки ж різнобічна особистість.

«Настільки, що забув поставити мені це питання?» – не утримуюсь від уїдливої шпильки.

Але насправді його зауваження про главу Дому стає для мене новиною. Чомусь я навіть не подумала, що Дім бронзових і той, до молодшої гілки якого сам Чотжар належить, є одним і тим самим. Хоча могла б здогадатися за кольором його шкіри.

«Твоя правда. Дозволяю пиш-ш-шатися, – пирхає глузливо змій. – Ставлю питання зараз. Ти згодна, щоб я відкрив Володарю Са-оіру твої думки?»

«І я можу це вирішити сама?»

«Можеш-ш-ш. Але ос-с-скільки ти вже себе видала своїм се-аран, і вони знають, що я тебе с-с-спитав… То твою відмову вони с-с-сприймуть… як відмову їм особисто».

Ну от… порадував.

І як тепер наважитися… відмовити?

А якщо погодитись… я ж не можу так. Бути настільки відкритою… повністю беззахисною перед ними. Дозволити їм знати мої страхи й сумніви, мої почуття… навіть до них… Ні, це просто… немислимо. Мені потрібен цей куточок безпеки… хоч би в моїй голові. Інакше… боюсь, і мене не стане. А я, виявляється, не готова... розчинитись, як особистість. Не настільки я… рабиня.

Хоча варто визнати, що якби ця розмова трапилася ще до ритуалу, чи навіть тоді, коли мій хранитель встановлював зі мною ментальний зв'язок, і я б поступилася, навіть не роздумуючи. Можливо, мені б навіть було все одно. Принаймні на той момент. Бо ж присутність Чотжара у моїй голові я сприймаю майже спокійно.

Але Володарі… ні, це надто особисто. Занадто глибоко. Занадто багато почуттів, змішаних незрозумілих і часом радикально протилежних емоцій вони в мені викликають. Занадто глибоко зачіпають все в мені за живе. Страх, прихильність, надії, пристрасть, бажання близькості, бажання їхніх почуттів у відповідь… і ще стільки всього, що відкривати їм це не хочеться навіть під страхом смерті.

І як мені тепер бути? Коли страшно відмовити… і ще страшніше погодитись…

«Навіщо йому це?» – розгублено питаю Чотжара. Трохи опускаю вії, ховаючи свої емоції. Стискаю губи, щоб не тремтіли.

Церемонія привітання закінчується і тепер Володарі ведуть мене слідом за господарем палацу. Але я навіть не знаходжу в собі сил, щоб озирнутися довкола. Тільки й відмічаю краєм ока, що красиво, розкішно та, здається, у східному стилі. І за мною тепер не так уважно спостерігають.

«Не знаю. Мені не пояснив, – чую відповідь змієхвостого. − Думай, ш-ш-швидше. Він чекає».

Треба вирішувати. Хай навіть мені страшно до нудоти.

«Я… не можу на це… погодитися», – все-таки даю Чотжарові остаточну відповідь.

Мені ж Са-оір нічого не казав. Нічого не наказував. Навіть не натякав… Отже, формально я своєму господареві та се-аран не відмовляла.

От тільки… Кого ти обманюєш, Ліно? Невже справді думаєш, що він зважатиме на формальності?

І коли Са-оір кидає на мене короткий гострий, як бритва, погляд, я розумію, що можливо вже дуже скоро пошкодую про свою відмову.