Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

вдерлися в будинок у Франсістауні і повбивали всіх, — однаково тисне син. — Стратили їх. Навіть дітей. Поглянь. Прочитай повідомлення. Це на першій сторінці.

Батько стенув плечима. Він не може знайти ніяких досить широких слів, щоб передати свою ненависть, з одного боку, до вбивць, які вбивають безборонних дівчат і жінок, а з другого — до терористів, які ведуть війну з притулків за кордоном. Батько вирішує цю проблему, зосереджуючись на крикетних рахунках. Така реакція на моральну дилему негодяща, а от чи краща його реакція — напади гніву та відчаю?

Колись він гадав, ніби люди, які створили південноафриканський варіант суспільного устрою, породили широку систему трудових резервацій, внутрішніх паспортів і міст-супутників, спирали своє бачення на трагічне нерозуміння історії. Вони не розуміли історії, бо, народжені на фермах або в містечках десь у глухих закутках, та ізольовані мовою, якою в світі більше ніде не розмовляють, вони не оцінили масштабу сил, які після 1945 року змели старий колоніальний світ. Але твердження, що вони не розуміли історії, саме по собі хибне. Адже вони взагалі не читали історії. Навпаки, відверталися від неї, відкидали її як масу наклепів, що їх зібрали іноземці, які зневажають африканерів і заплющили б очі, якби їх вирізали негри, і то до останньої жінки та дитини. Самі й позбавлені друзів на далекому краї ворожого континенту, вони спорудили свою державу-фортецю й відступили за її мури: саме там вони підтримуватимуть вогонь західної християнської цивілізації, аж поки нарешті схаменеться світ.

Більш-менш саме отак і говорили двоє чоловіків, які керували Національною партією й відповідали за безпеку, і довгий час він вважав, ніби їхні слова йдуть від щирого серця. А тепер уже ні. Їхні балачки про порятунок цивілізації завжди були, схильний він думати тепер, тільки блефом. За димовою завісою патріотизму вони саме цієї миті сидять і обраховують, як довго ще зможуть підтримувати виставу (забезпечувати працю заводів і фабрик), перше ніж доведеться спакувати речі, знищити всі викривальні документи й вилетіти до Цюріха, Монако чи Сан-Дієґо, де під прикриттям холдингових компаній із назвами «Algro Trading» або «Handfast Securities» вони ще багато років тому придбали собі вілли та апартаменти як страховку від дня відплати (dies irae, dies illa[42]).

Згідно з його новим, переглянутим способом мислення, люди, що послали загін убивць до Франсістауна, не мали ані хибного погляду на історію, ані трагічного. Навпаки, вони, напевне, сміються в рукав із простаків, які взагалі мають яке-небудь бачення. Ну, а на долю християнської цивілізації в Африці їм завжди було начхати. І отакими — отакими! — є люди, під чиєю брудною п’ятою він живе!

Дописати: про батькову реакцію на теперішні часи в порівнянні з колишніми; про відмінності між ним і батьком і (визначальні для них) спільні риси.

1 вересня 1972 р.

Будинок, у якому він живе з батьком, датований 1920-ми роками. Стіни, збудовані почасти з обпаленої цегли, а здебільшого з глини і соломи, тепер уже такі гнилі через вологу, яка піднімається з землі, що почали руйнуватися. Ізолювати їх від вологи — неможливе завдання; найкраще, що вони можуть зробити, — залити непроникну бетонну доріжку навколо периметру будинку і сподіватися, що стіни мало-помалу висохнуть.

Із посібника з ремонту будинків він дізнався, що на кожен метр бетону йому знадобляться три мішки піску, п’ять мішків каміння й один мішок цементу. Якщо зробити доріжку навколо будинку завтовшки десять сантиметрів, рахує він, знадобиться тридцять мішків піску, п’ятдесят мішків каміння і десять мішків цементу, тобто треба з’їздити шість разів на склад будівельних матеріалів, шість разів повністю завантажити однотонний ваговоз.

Посеред першого дня роботи йому свінуло, що він тяжко помилився. Він або неправильно зрозумів посібник, або переплутав квадратні метри з кубічними. Знадобиться значно більше, ніж десять мішків цементу, плюс піску і каміння, щоб залити дев’яносто шість квадратних метрів бетону. На будівельний склад треба з’їздити більше, ніж шість разів, і йому доведеться віддати цій роботі більше, ніж кілька вихідних днів свого життя.

Тиждень у тиждень, із лопатою й тачкою, він змішує пісок, камінь, цемент і воду, квадрат за квадратом заливає рідкий бетон і вирівнює його. Болить поперек, пальці й зап’ястки так дерев’яніють, що він насилу може втримати перо. А передусім ця праця нудна йому. Проте він не почувається нещасним. Праця, до якої він узявся тепер, — це те, що такі люди, як він, робили від 1652 року[43], а саме: виконували свою чорну роботу. Насправді, якщо забути про час, який забирає ця праця, в ній з’являється своя насолода. Є така річ, як добре укладене бетонне покриття, і кожен може побачити, що воно укладене добре. Бетонні плити, які він заливає, лежатимуть довше за час його проживання в цьому домі, можливо, пролежать довше за термін, відведений йому на землі, тож у такому разі він у певному розумінні одурив смерть. Можна до кінця своїх днів укладати бетон і, втомленим тяжкою чесною працею, засинати щоночі найглибшим сном.

Скільки обдертих робітників, що їх він проминає на вулиці, є потаємними виконавцями робіт, які переживуть їх: доріг, мурів, стовпів? Це своєрідне безсмертя, обмежене безсмертя, досягти його не так уже й важко. Чому ж тоді він так наполегливо розставляє знаки на папері, невпевнено сподіваючись, що ще не народжені люди завдадуть собі клопоту розшифрувати їх?

Дописати: про його готовність братися за сирі проекти; завзяття, з яким він відступає від творчої праці до бездумної працьовитості.

16 квітня 1973 р.

Та сама газета «Sunday Times», що серед розповідей про бурхливі любовні історії між учителями і школярками в провінційних містечках, серед фотографій зірочок із пухкими вустами і в непомітних бікіні, поміщає розповіді про жорстокі насильства, скоєні силами безпеки, повідомляє, що міністр внутрішніх справ видав візу, яка дозволяє Брейтену Брейтенбаху[44] приїхати до країни свого походження й провідати хворих батьків. Сказано, що це віза співчуття, вона поширюється і на Брейтенбаха, і на його дружину.

Брейтенбах покинув країну багато років тому й жив у Парижі, а невдовзі занапастив собі життя, одружившись із в’єтнамкою, тобто небілою жінкою, азіаткою. Він не тільки побрався з нею, а й, якщо вірити віршам, де вона фігурує, палко кохає її. Незважаючи на це, повідомляє газета, міністр, пройнявшись співчуттям, дозволить подружжю тридцятиденний візит, під час якого так звану місіс Брейтенбах трактуватимуть як білу особу, як тимчасово білу, як почесно білу.

Від миті прибуття до Південної Африки Брейтену, смаглявому і вродливому, та Йоланді, витонченій красуні, надокучала преса. Телескопічні об’єктиви ловили кожен інтимний